Наддає ходу, аби пошвидше пробігти міст, і йому здається, що він біжить по лезу козацької шаблі... Досі йому щастило, неймовірно щастило. Попри все, він живий. І схопив чин старшого реєстру. До гетьманської булави рукою подати. А там — маєтки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий міст! Чому він такий довгий і вузький? Чи буде йому коли кінець? І що його чекає на тому боці? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тім боці, як і перше, ні душі... Ні звуку...

— Куц виграв, куц програв! — крикнув Караїмович. — Вперед!..

І зненацька залп...

Різкий, оглушливий, наче хто розпеченим залізом по блясі сипонув. Засвистіли кулі... Перша лава реєстровців упала, як косою скошена... Знову залп!

— А-а-а! — закричав хтось на пуп. — Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали!

А потім уже важко було розрізнити окремі залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимі стрільці із засідки, тільки кулі, як рої ос, на смерть жалили реєстровців... Міст устелявся трупами... Зчинилася паніка. Постріли злилися в один суцільний страшний гул. На очах у Караїмовича впала перша сотня, гинула друга, ріділа третя... Іноземна піхота лоском лягла. Повітря так густо насичене кулями, що врятуватися від них не було змоги.

— А-а-а-а!

— По-о-омо-о...

Все глухне в тому суцільному передсмертному крику... Клубок тіл покотився, збив поручні, й тіла, як каміння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечі, Караїмович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всіх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кінець мосту. Тут кулі не дістануть. Караїмович витер мокрого лоба, оглянувся... Реєстровці та іноземні піхотинці все ще сипалися у річку, крижнем падали на мосту. А ті, які повернулися на берег, чимдуж втікають дорогою. Караїмович подався й собі понад берегом, махнувши рукою на конаюче військо. Що його чекає попереду, навіть гадки не мав. Це він втямив лише тоді, як, вибігши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа — крутий берег річки, зліва — драговини... Попереду — засада. Вибирай, де ліпша смерть. А смерть всюди одна. І життя одне. І Караїмович зрозумів, що все. Повстанський загін, пропустивши їх до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотні...

Гримнув залп.

— Гей, Караїмовичу! — крикнули із засади. — Ой, утремо ж ми тобі ворсу! Тут тобі й вода посвятиться!..

— До Судного дня затямиш, як волю душити!

І знову нищівний, прицільний залп! Реєстровці та іноземні піхотинці ще не встигли гаразд оговтатися від розгрому на мосту, як налетіли на нову засаду... Паніка спалахнула ще з більшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всі кинулися ліворуч і потрапили в болото... Ринувся туди й Караїмович, побіг по галяві зеленого моху і провалився. Смердюча багнюка вдарила в ніс... Відчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибінь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини і поповз... Болото сповнювалося зойками і криками... Караїмовичу здалося, що хтось йому цілиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болоті, біг до рятівних дерев, згарячу не збагнувши, що біжить на загибель, адже за деревами залягли стрільці. І коли куля вдарила його, він падаючи встиг подумати: «Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!..»