— Та то ж вона порчу сіяла! — вигукнули з гурту. — Щоб твоєму війську накапостить!

— Щоб ляхи з нами швидше впорались! — кричала Хрущиха. — А відьма коли зачарує, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягніть її, жіночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трісне! Отуди, де вирва, кидайте чарівниченьку!

— А коли Оришка не винна? — поспитав гетьман.

— А це ми й хочемо розшолопати, — пояснила Хрущиха. — Руки й ноги їй навхрест зв’язали — і в Голтву. Якщо вирине — точно відьма!

— А коли на дно піде? — поцікавився Остряниця. Хрущиха перехрестилася.

— Тоді істинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнівайтеся. Відьма, як її не в’яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тім світі в рай потрапить.

— Розв’яжіть! — наказав гетьман.

— Кого це? — витріщилася Хрущиха.

— Чарівницю, чи як її!

— Е-е... — на високій ноті затягла Хрущиха. — Щоб вона сюди ляхів накликала? А ті щоб нас в кормиги запрягли?!

— Ляхи й без неї прийшли! — відказав Остряниця. — Ониську! Розв’яжи дівчину! А ви, жінки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах!

Онисько м’явся з ноги на ногу, з недовірою поглядаючи на дівчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник і, нахилившись, розрізав мотузки. Оришка поспіхом прикрила подолом стегна, зібрала сорочку на грудях, зіщулилась... Але не встала.

— Пане сотнику! — гукнув Остряниця. — Вгамуй свою жінку!

— Рада б душа в рай... — переступив сотник з ноги на ногу. — Коли б ляхів, то вгамував би, тільки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, ніж з нею.

— Стережися, гетьмане! — крикнула Хрущиха. — Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину!

— Гаразд, постережуся!

Юрма неохоче розходилась.

— Це ти сюди гетьмана привів? — Параска схопила сотника за рукав. — Ану ходімо до двору!

— Пане гетьмане!.. — благально вигукнув сотник.

— Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! — сказав гетьман весело.