— Ага, чула? — вигукнув зраділий Хрущ.

— Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! — і Хрущиха потягла сотника за руку.

Люди розійшлися... Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.

— Не бійся мене, — сказав гетьман і сів біля неї.

— Овва! Чого це я мушу тебе боятися? — вигукнула Оришка низьким грудним голосом. — Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!

Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку... Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.

— Ти хто така? — тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.

— Чарівниця... — відповіла вона спокійно.

— Я вірю... Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.

— Гляди, обпечешся, гетьмане! — Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.

— Чаруй! — Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. — Я хочу бути тобою зачарованим!

— Не треба... — прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. — Я боюся тебе... Я всіх боюся... — Оришка тяжко зітхнула. — Що де трапиться в місті, лихо яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду — пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні... Коли б не ти... утопили б.

— За віщо?

— За те, що я чарівниця.

— У тебе такі очі, що й справді зачарують.

— Тобі подобаються мої очі? — Оришка радісно засміялася. — Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю... Не інакше як з відьмаками знаюся... А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.

— А що ти біля брами сіяла?

Оришка засміялася.

— Що чув... Попіл... — Урвавши сміх, додала серйозно: — Хотіла зачарувати лядські кулі, щоб вони в козаків не вцілили. А люди по-іншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.

— Були б утопили...