На другий день міст уже був полагоджений, а ще через день в Лубни увійшов із своїм військом князь Ярема Вишневецький. З ним прибула чимала сила: гусари воєводи краківського, кілька хоругов шляхтича Островського, півтисячний загін хорунжого брацлавського Дзика, великі загони князів Острозького та самого Вишневецького, угорська піхота, гусарські хоругви при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю.

Станіслав Потоцький і зовсім ожив.

— Я надзвичайно радий тобі, мій любий князю! — обнімав він Ярему. — О, тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще як прийде мій брат, то Остряниці й зовсім не світить. З ексцесами буде покінчено. Нас чекає славна вікторія, князю!

Тричі плеснув у долоні.

— Вина! — Коли слуги розлили напій по срібних кубках, полковник хвацько вигукнув: — За волейну потребу, котра навіки прославить нашу зброю і посрамить схизматську!

— За вікторію! — підняв Вишневецький кубок. — Цеї весни таки скрутимо схизматам роги! Шляхта по всій Україні збирає загони і сходиться до Києва. Там вона підожде єгомосць польного гетьмана і разом підійде сюди.

Випили, і Потоцький запитав:

— Яка дорога від Києва до Лубен? Повстанців багато?

— Предосить шевлюги розвелося! — із злістю вигукнув князь. — Хлопські збіговиська галасують по всіх волостях. Наше щастя, проше пана, що повстанські загони діють зосібно, кожний у своїй вотчині і тримаються своїх сіл, як воша кожуха. Часто між ними немає ніякого зв’язку, і, що робить одна компанія, про те не відає друга. Розпорошених хлопів ми вгамуємо швидше і легше, аніж вони зійдуться докупи.

— О, так! — кивнув полковник. — В цьому наш рятунок!

Випили по другому кубку, очі в обох заблищали, голоси погучнішали. Вишневецький, жестикулюючи, хвастав:

— По дорозі з Києва наздогнав один загін. Аж із самого Путивля йшов на з’єднання з Остряницею. Душ десь сто п’ятдесят. Під орудою якогось привідця Путивля.

— Цікаво! Князь зустрів мацапурів, як і подобає?

— О, так, дорогий полковнику! І на тім світі не забудуть, як я ґрасував! Наздогнав їх у долині. Можна уявити, як затяги поперелякувалися! У мене кілька тисяч добірного війська, гармати, а в них — один мушкет на трьох лотрів. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пістолів!

— Вам поталанило, князю!

— Стрілись ми, — розказував далі Вишневецький, — хлопам діватися нікуди, почали вони спішно зариватися в землю, як ті кроти. Викопали шанці, вал нагорнули, ще й возами свій табір обтикали. А пан полковник з власного досвіду знає, коли хлопи зариваються в землю, то їх нелегко звідти викурити. Голоблями будуть відбиватися, а не вкусиш їх...