— Так, так... — спохмурнів полковник, згадавши битву під Лубнами. — Вперті й стійкі схизмати. Іноді здатні на чудеса.

— Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю їм, бо всіх винищу! Уяви, дорогий полковнику, відмовилися.

— У них натури, як у турів! — крізь зуби мовив Потоцький. — Вони не мають витонченої шляхетності, тому вперті, як худоба!

— Атакую їх з ходу! Трах-бах — і вперед! Кидаю на них кілька хоругов гусарів, ескадрон драгунів і угорську піхоту. Уявіть, ваша милість...

— Захопили табір?

— Схизмати відбили напад.

— Це на них схоже, — бурчить полковник. — Але чим вони билися?

— А дідько їх знає чим! — розводить князь руками. — Сякі-такі в них мушкети й одна поганенька залізяка... Організації майже ніякої... І от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарів, драгунів та піхоту. Уявіть...

— Здалися?

— Чорта пухлого! Вдруге відбилися.

— Але чим? — витріщився полковник.

— Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.

— Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!

— Атож, — згоджується князь, — дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б’ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть... Ха-ха!

— Чесного слова забагли? — регоче полковник. — Ха-ха-ха!..

— Дав я їм чесне слово! — й собі регоче князь. — Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.

— Хлопи страшенно довірливі, — витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. — Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської... ха-ха... волі. То де їхній отаман Путивль?