— Дуже похвально, пане ротмістр! Як хоругва?

— Горить бажанням пошвидше здобути вікторію!

— Втрати є?

— Незначні, вашмосць!

— Повстанців здибували?

— Під Ієреміївкою, нижче Сокирної. Наздогнали кум-панію, душ сто буде. Лотри заперлися в двох хатах. На мої вимоги здатися показали мені, проше пана, дулю.

— Ай-ай!..— похитав головою полковник. — То панові, певно, було неприємно дивитися на хлопську дулю?

— Аж знобило мене, вашмосць! Кров мені вдарила в голову. Бо єстем не бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорівся священною помстою, проше пана. Я забаг вірьовки з руських сукати. Але викурити повстанців з хат було неможливо. Хлопи досить влучно стріляли. Я велів підпалити хати. Згоріли, вашмосць!

— Он як?.. Пощади не просили?

— Ні, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, ті лотри у вогні співали пісень.

— Яких?

— Своїх, хлопських, пісень. Інших вони не співають.

— У мужності їм не відмовиш, — по хвилі мовив полковник і пильно глянув на ротмістра. — Цікаво, звідки хлопи беруть лицарську звагу, пане ротмістр?

— Думаю... е-е... вашмосць... — аж посинів з натуги ротмістр. — Думаю, пан Бог посилає нам, уродзоним лицарям, а хлопи перехоплюють і привласнюють собі.

— Вельми цікаво, — полковник здивовано витріщився на ротмістра. — Сподіваюсь, що вашої звитяги, пане ротмістр, хлопи ще не встигли перехопити й привласнити?

— Не встигли, вашмосць! — виструнчився ротмістр і вдарив себе в груди кулаком. — Моя шляхетська звага тут!

— Оскільки ваша звага при вас, пане, то беріть свою хоругву і розвідайте шлях до Миргорода! — велів Потоцький. — Мені стало відомо, що Остряниця пішов саме туди.

— Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях!

— Ідіть, пане, і використовуйте свою уродзону звитягу, доки її не перехопили хлопи! Сміливіше, пане ротмістр! Проявіть вояцький запал. Днями з Бара має прибути сюди велике військо його милості польного гетьмана, а з Києва поспішає князь Вишневецький з вірними загонами. З повстанцями швидко буде покінчено!