— Привіз його, вашмосці напоказ. — Вишневецький ляскає в долоні. — Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!

По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок — сорок п’ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.

Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.

— Досить! — кричить він. — Стій!

— Стою, — глухим, низьким голосом одказує отаман. — Хай пан не боїться, я руки бруднити об нього не стану.

— Ти хто такий, смерде схизматський? — вигукує полковник.

— Отаман Путивль. А ти хто?

Потоцький кривить рот в подобі посмішки.

— А я — полковник коронного війська.

— А-а, полковник... — розчаровано тягне отаман. — Я собачим лайном не цікавлюся.

— Пся крев!.. — зблід Потоцький і схопився за руків’я шаблі. — За твої глузи я тебе проштрикну шаблюкою!

— Спробуй, якщо вистачить моці!

— Я велю тебе на міському плаці посадити на палю! — аж шаліє полковник. — Побачимо, як ти тоді будеш глузувати!

— Дякую за честь! — злегка вклонився отаман. — Паля — то істинно козацька смерть. За Україну я готовий на все!

— Брешеш! Тобі не Україна потрібна, ти грабувати зібрався!

— Пан полковник міряє мене своєю міркою? — питає отаман.

Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.

— Ні, — важко дихає він. — Не сподівайся на легку смерть. Я тобі придумаю тортури пострашніші!

— Пани на це діло мастаки!

— Дещо тямимо, — з погордою озвався Вишневецький.