— Прощайте, пани-брати! — вклонився Гуня і ті козаки, котрі залишалися разом з ним битися до загину.

І розійшлися...

Надвечір на Сулу спустили невеликий пліт, на нього переніс Остряниця Орисю, сам забрів у воду і, підштовхуючи пліт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки і мовчки пливли не оглядаючись... Українська земля скінчилася, попереду була московська...

Дмитро Гуня з товариством стояв на березі.

Над Сулою западав вечір.

Довго стояв Гуня, наче закам’янівши. Та ось до того берега пристав пліт, Остряниця взяв на руки Орисю і поніс її на той берег... За ним потяглися козаки.

Більше Остряниці Гуня не бачив.

Уже згодом він дізнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугуєвім городищі, де воєвода нарізав їм ґрунтів. Збудував Остряниця хату і жив щасливо з Орисею цілих десять літ.

По Україні співали пісню:

Але як журавля по весні тягне з вирію на рідну землю, так козака у похід. На одинадцятому році життя по той бік Сули піде Остряниця у похід з ратними людьми проти кримських татар і в одному з боїв накладе головою... Поховають його у неозорому Дикому Полі...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну, козаки зібралися на раду.

Шуму і галасу, на які завжди багаті козацькі ради, цього разу не було. Подимівши люльками і востаннє поглянувши на Сулу, старі, сивоголові козаки, «значні товариші», як їх шанобливо величали, піднесли Дмитру Гуні гетьманську булаву.

— Ось тобі наша булава, щоб не мирився з панами!

Гуня поцілував булаву, сунув її за пояс і, подякувавши товариству, коротко мовив:

— Будемо, братове, вкріплювати наш табір!

І перший взявся за лопату.

До ранку в таборі ніхто й не прилягав. Всю ніч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облік запаси пороху, свинцю, куль та провіанту. Гарматний порох велів тримати окремо, кожному стрільцеві видати пороху по десять фунтів і по п’ятнадцять куль. З харчем було не густіше.