— Їсти доведеться один раз на день, — мовив козакам, беручися за лопату. — Стріляти... трохи частіше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб наші кулі не летіли ні за цапову душу!

Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно і зосереджено, з тим спокоєм, котрий свідчив, що ніхто не втішав себе легкою перемогою, ніхто не сподівався на диво. Все було зважено і обмірковано. Бій буде до останньої кулі, до останнього змаху шаблі. Життя доведеться віддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землі, политій кров’ю лицарською, буйно проросте воля.

І Дмитро Гуня не тішив себе сподіванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогів свого народу помножила його сили, зібрала волю в залізний кулак. Хоч і знав, що перемога буде не скоро і, можливо, не за його життя, відчаю не мав. Не вгасала палка надія пробудити люд до боротьби за волю і долю, вселити в нього віру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба боротися сьогодні до останньої змоги, не дати затухнути пожежі на Україні, хоч тліючу головешку лишити, хоч кілька іскор, з яких інші, прийдешні, роздмухають славну пожежу.

З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі. Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові і білий світ не милий.

— Гей, діду-дударику, тягни сюди свою «козу» та замузич нам щось! — гукнув хтось з козаків. — Не все ж і журиться!

— І то правда! — почулися голоси. — Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!

У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив:

— Що ж вам таке утнути, сини мої?

— Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.

Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна «козу» і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно, ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу... Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики: то була злуплена з кози і вивернута шкура — дуда, волинка, «коза» — як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев’яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка — сисак... Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з «козою». Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на «козу», й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння «коза» в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував: