— Але ж і гуня ти, хлопче, як я послухаю!

Мовлене слово на льоту підхопили вуличні хлопчаки... І прилипло до Дмитра на віки вічні — Гуня. Під цим прізвиськом його на Січі записали... Гуня посміхнувся, згадавши дитинство, й на душі трохи полегшало, наче живлющої води випив.

Та ось забриніла, заграла дуда, війнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козаків, не втримавшись, пустився в танок, хтось заспівав:

Зненацька зі свистом і гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердівши порохом, і співак на півслові вмовк, сапнув кілька разів повітря і впав на бік... За ним, не ойкнувши, повалився і той, що витанцьовував... Дударик ще грав на своїй «козі», але по скроні в нього вже текла кров і капала на сиві, аж білі вуса...

— Відмузичив я своє... — прохрипів дід і клюнув лицем у землю.

В козацькому таборі почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня кинувся до валу — польські хоругви йшли на приступ.

Потоцький був настільки певний у легкій перемозі, що після кількох гарматних обстрілів велів припинити пальбу.

— Забагато для них честі! — махнув полковник рукою. — В повстанському таборі якщо хто й лишився, то купка переляканих зайців. Ми їх переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться.

Сподівався на легку здобич і Ярема Вишневецький, тому сам особисто повів на приступ кварцяні хоругви. Гарцюючи поперед війська на білому коні, князь зарані втішався перемогою.

— Вперед, орли королівства! — розмахуючи шаблею, кричав він. — Сьогодні ми будемо пити хмільне вино вікторії! За короля і нашу кохану ойчизну!

Кварцяні хоругви, підбадьорені князем на білому коні, хвацько подалися на козацькі вали. Передні вояки вже вигукували:

— Ей, схизмати!.. Постривайте, не втікайте, ми вам трохи боки полоскочемо!..

— На коліна, лотри! — кричав князь. — І рачки до Варшави! Я...

Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кінь його наче наскочив на невидиму стіну, заіржав і повалився на бік, а князь перелетів йому через голову. Першими вдарили важкі й грімкотливі гаркебузи, потім затріщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива прицільного, нищівного вогню була такою влучною і густою, що кварцяні хоругви враз поріділи... Ярема Вишневецький, забувши про свій шляхетний гонор, рачки по трупах своїх вояків виповзав з поля бою...

Станіслав Потоцький, спостерігаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, відчув, як під грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тіло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубіж, ті, що лишилися, помочі нізвідки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцяні хоругви? Ляк ніколи не покидав полковника, як тільки повстанці, бодай і не надовго, брали гору. А цього разу й зовсім почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що коли повстанці самі перейдуть у наступ?..