— Підеш! — вигукнув Потоцький. — Підеш, якщо хочеш викупити свою голову. Ти мусиш схилити козаків до миру. Гуртуй навколо себе старшину, збирай невдоволених, підупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим швидше ти повернеш собі маєток. Повертайся в табір. Щоб ніхто не бачив, де ти був! На пузі повзи!

І Козир поповз...

Ніч була темна, козацький табір ледве бовванів у пітьмі. Повз обережно, до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лівий край табору, де значно рідше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо кривлячись, витирав холодну, липку кров... Та ось вже й вал. Козир, тамуючи подих, розпластався на землі, як на валу замаячіла постать чатника... Згодом постать зникла, Козир звівся, нечутно побіг, допомагаючи собі руками, вихопився на вал. І тільки хотів було спуститися вниз, як зненацька пролунав окрик:

— Ей, ти!.. Ану стій!.. Хто такий?!

— Чого кричиш, бевзю? — зашипів Козир зводячись. — Свої!

— Чи ти ба! Свої! — чатник підійшов ближче. — Де це вас носило, пане старшино?

— Не твоє діло! Пильнуй ліпше вал!

— Та ніби ж від ляхів приповзли, — сам до себе мовив козак. — От дивина-а...

Козиря так і тіпонуло.

— Ану прикуси язика і не патякай, чого не знаєш! Іч, який балакучий! Не твоє діло, звідки я повз. Розпустилася чернь далі нікуди! Своїй старшині вже вказувати?

— А ми з ляхами б’ємося не для того, щоб одне панство викишкати, а друге собі на шию посадить.

— У-у, бидло!.. — незчувся Козир, як і вихопилось слово. — Заткни пельку, бо я...

— Чи не в ляхів навчився пан старшина своїх козаків бидлом обзивати? — насмішкувато запитав чатник і наставив на Козиря мушкет. — Ану ходімо до гетьмана, хай він тебе поспитає, чого ти ночами до ляхів повзаєш на пузі!

— Ти!.. Ти здурів?..

— Трюхикай! — підвищив голос чатник. — Гетьман сам розбереться.

Козир зрозумів, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Сеї миті, бо пізно буде.

— Чого стоїш? Тюпай!

План визрів блискавично.

— Ляхи! — крикнув Козир.