— Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, — перебив його гетьман. — Перш за все поверніть нам знамена козацькі й гармати, захоплені вами під Кумейками, тоді й будемо говорити.

Дзика здивувався:

— Ви так вимагаєте, наче коронне військо прохає у вас милостей!

Гетьман мовчки обернувся і неквапливо попростував у табір.

— Е-е... — почав було посол. — Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав...

— Ви все сказали, пане Дзико! — гукнули козаки від гармат. — Повертай ліпше голоблі назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас і дзиковиння не лишиться!

Панові Дзику нічого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад...

Три дні після того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табір під Жовнином, і щоразу вони відкочувалися назад.

— Пся крев! — шалів полковник. — У мене таке відчуття, що моє військо трахкається лобами об скелі. Що за диво? Де хлопи взяли стільки свіжої сили? Не могла ж їм з-під землі прибути підмога? І з неба не впала. То чим вони тримаються?

Минав і третій день безуспішного штурму.

Вночі полковника розбудили, сказавши, що від козаків прибув якийсь посланець. Потоцький велів негайно його впустити в намет і, лежачи на ліжку, при світлі свічок з ніг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Тримається без запобігливості.

— Ти хто такий? — похмуро питає Потоцький.

— Старшина Козир, вашмосць!

— Тебе прислали козаки? — Потоцький з надією глянув на старшину. — Вони бажають здатися?

— Ні, вашмосць, я сам прибув.

— Сам?...Гм... Як же ти дістався?

— На череві, вашмосць.

Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.

— А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? — Потоцький зневажливо закопилив губу. — Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?

— Я ще можу знадобиться вашій мосці, — спокійно мовив старшина. — Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!