— Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!

Козир спокійно відповів:

— Але я в змозі викупити свою голову.

— Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?

— Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин. Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.

— Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?

— Гадав, вашмосць, але не вийшло.

— Тепер до нас перебіг?

— Більше ні до кого, вашмосць.

— Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. — І по хвилі насмішкувато мовив: — Сідай, старшино.

Козир оглянувся, сідати не було на що. Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав.

Козир проковтнув обиду і стоячи розповів про справи в повстанському таборі.

— Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?

— У мене маєток на Росі, вашмосць! — І додав розпачливо: — Але його захопив пан підстароста чигиринський.

— І ти думав, що чернь поверне тобі маєток? Дурень! Ти міг повернути маєток вірною службою королю і Короні.

— Це я втямив лише тепер, вашмосць.

Потоцький довго мовчав, напівлежачи. Козир тупцявся на місці.

— Я готовий служити вашій мосці, — нагадав про себе гість. — Веліть мені дати зброю, і я битиму чернь. У мене немає нічого спільного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б і маєтки вкраїнських старшин розорила, не лише великопольських.

— Ти мені не потрібний! — буркнув Потоцький. — У мене й без тебе вояків досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.

— Для чого? — здивувався Козир. — Я до черні не піду!