— Сидоре, вставай! — смикав його за рукав Козир. — Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.

— Що? Га? — схопився Ворожбит і оглушливо чхнув.

— Тссс! — зашипів Козир. — Розчхався, аж у вухах лящить!

— А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, — смачно позіхнув Ворожбит. — Що там стряслося? Чого розбудив?

Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої плани чи, мо’, остерігатись його? З сотником вони давні приятелі. Раніше йому Козир довіряв... То ризикнути? В душі Ворожбит (це він-то — достеменно знав) кається, що встряв у повстання.

— Ей ти, знову захріп! — затермосив його Козир. — Вставай!

— А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивитися? — буркнув сотник. — Кажи, яке діло маєш?

Козир підсів ближче.

— Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?

Ворожбит почухався, позіхнув.

— Та щось не дуже до цього тягне. Коли б дві голови мав, то, може б, одну й поклав... Хочеться ще пожити, та хіба в цім шарварку вцілієш? Чорта з два!

— Якщо будеш триматися за Гуню — голови не вбережеш.

Ворожбит пильно глянув на Козиря.

— А коли за тебе, приміром?

— Повернешся з вигодою.

Ворожбит ще подумав.

— То викладай свою задумку.

— А хочеш старшинський чин схопити? — присунувся Козир.

— Не проти...

— Тоді слухай мене пильно. — Козир озирнувся й зашепотів: — Якщо козаки помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграші. Особливо та, яка цьому сприятиме. Потоцький нас не вгризе і багне миру. Чернь затялась на своєму. Потоцький сам не виплутається з ції катавасії. Тому виграє старшина від миру черні з ляхами.