— За добрі вісті!

— Радий завсіди вашій мосці добрі вісті возити! — вигукнув гінець і раптом осікся. — Але маю ще... не зовсім добрі вісті. Скидан із Черкас іде сюди. Хоче переправитись через Дніпро і з’єднатися з Гунею, вашмосць!

— Цього ще не вистачало! — пересмикнув полковник гострими плечима. — Ротмістре Ханєцький!

— Я тут, вашмосць!

— Чотири кварцяні хоругви, ескадрон драгунів — і хутчій до Дніпра! — наказав полковник. — Спішіть, пане ротмістре, аби Скидан не встиг з’єднатися з Гунею!

— Слухаю, вашмосць! — ротмістр крутнувся і побіг до війська.

Потоцький відпустив гінця і повернувся до себе в намет, де на нього вже очікував князь Вишневецький. Слуги приготували сніданок на маленьких столиках (полковник навіть в поході намагався жити з усіма зручностями і возив за собою меблі, особливо крісла, котрі він любив, та скрині для вбрання). На окремому столику були поставлені кубки з вином.

— Прошу, князю, до столу! — запросив Потоцький і вперше за останні дні посміхнувся. — Але ж і вісті у мене, проше пана! Польний гетьман з силою війська буде незабаром тут. Вип’ємо, друже!

Щедро пили угорське вино і після кожного кубка, які їм наливали слуги, обоє ставали все гарячішими і балакучішими.

— Прийде Миколай, ми їм зломимо хребта! — вигукнув князь і трахнув кулаком по столу, котрий аж підстрибував від тих ударів. — В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька!

— Але тоді перемога дістанеться Миколаю, а не нам! — мовив розігрітий вином полковник. — Я сам бажаю вікторії! Наступ!.. — Полковник схопився і з криком: «Гармаші!.. Ану починайте!..» — вибіг.

Гахнула перша гармата, і ранкової тиші як не бувало. Заворушився польський табір, жовніри та німецькі піхотинці, позіхаючи, вилазили із шанців, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всій лінії. В козацькому таборі падали ядра, але повстанці у відповідь — ні звуку.

— Пороху в схизматів обмаль! — задоволено потирав руки полковник. — Та й гармат раз-два...

— І все одно, мов косою, різонуть по наших хоругвах! — кисло озвався князь, длубаючись у зубах. — Звичайна хлопська манера — підпустить близько, а тоді одним шквалом...

Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили перші ряди. Далі затріщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить, щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на місці і, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами і сховався в наметі. Хмелю від випитого вранці вина як не було! Носився в наметі й бурчав: