— Коли б у мене були такі вояки, я б уже півсвіту захопив би!

Того дня хоругви ще двічі пробували атакувати козаків, але щоразу відкочувались назад... Ледве засутеніло, як полковник, відмовившись від вечері, ліг спати. Довго качався на скрипучому дерев’яному ліжку, котре він всюди возив за собою, поринав у дрімоту і знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опівночі його розбудила густа й похаплива стрілянина. В намет вбіг поручник.

— Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад відбито, але хлопи, втікаючи, захопили дві наші гармати. І вирізали півхоругви.

— Пся крев! — прохрипів полковник і велів збільшити особисту охорону, котра і без того щільним кільцем оточувала його намет.

Перед ранком полковника розбудили вдруге.

Ротмістр Ханєцький сяяв, як новий таляр.

— Вашмосць! Радий доповісти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Біля Дніпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотіли відійти назад за Дніпро, але ми порубали човни. — І хвацько додав, натякаючи на винагороду: — Служу Короні і королю!

— Я доповім про пана ротмістра єгомосці польному гетьману! — буркнув Потоцький.

По хвилі жовніри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато крові, полковник був блідий і, певно, з останніх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, підперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша — черкеска. Червоні шаровари, сап’янці. Голова закривавлена. І вуса криваві. В очах — полум’я ненависті.

— Що, пане полковнику, не сподобалось тобі служити королю? — крізь зуби процідив Потоцький. — До бунтівних лотрів перебіг? В схизматські полководці забаг вибитись? Посидиш у Києві на палі! Високо піднімемо!

Скидан кров’ю плюнув у лице Потоцькому...

Ще два дні Потоцький гриз козацький табір, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змінив тактику. Почалася довга й одноманітна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанців. З раннього рана й до настання темряви летіли їм на голови сотні і сотні ядер. Вітер не встигав розвіювати пороховий дим, вуха глухли від гарматного гулу... Козаки у відповідь мовчали — берегли порох. Зате Потоцький не шкодував набоїв.

Небавом в польський табір почала прибувати підмога. Першою з’явилась коронна артилерія та угорська наймана піхота. За нею прибув польний гетьман з кіннотою. Станіслав Потоцький вибіг навстріч своєму високопоставленому брату. На очах у війська брати обнялися.

— Ге-ге, Стасю! — вигукнув Микола Потоцький, притискуючи брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. — Хлопи загнані в землю! Ось тепер ми їм вломимо карка! Назавжди! І золотий спокій полонить нашу ойчизну. Нєх жиє Корона!