«Хай би вже ви вели війну з нами, Запорозьким військом... аби тільки дали спокій бідним неповинним і пригнобленим людям, голос яких і безневинно пролита кров підносяться до Бога і благають його помститися...»

Лист повстанського гетьмана вивів Миколу Потоцького з себе.

— Пся крев!.. Той бунтар ще сміє мені вказувати? Він гадає, що я цілуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удільності захотіли, самостійності?! Республіку свою козацьку багнете створити? Україна є коштовна перлина в польській Короні, і вам, схизматам, зроду-віку її не бачити удільною. Не ми, так інші вас захоплять, а самі не будете! Швидше ми перетворимо Україну на пустку, де витимуть вовки, аніж дамо вам самостійність!

Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кілька годин поспіль била коронна артилерія. Ядра в козацькому таборі випадали так густо, що земля, піднята ними, не встигала осідати. А потім на приступ пішли хоругви: гусарські, драгунські, кварцяні, панські... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанців.

Польний гетьман з горба спостерігав за боєм.

Густою лавою йшли хоругви на приступ.

Козацький табір, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станіслав.

— Миколаю! Я розчарований! Після коронної артилерії моїм орлам уже нічого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути.

Польний гетьман і полковник потисли один одному руки, і тієї миті козацький табір озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронісся по рядах атакуючих. Жовніри, наразившись на стіну вогню і диму, в одну мить забули про свій шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмістри, але ніхто з жовнірів не хотів підставляти голову під обух. Хоругви одна за одною безладно відкочувались...

— Вперед, сто дяблув! — кричали ротмістри.

— Але там стріляють, — огризалися жовніри.

— А ви, пся крев, на свайбу зібралися?!

Та ніщо не могло примусити жовнірів задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закінчилась атака.

— Матка Боска! — хрипів польний гетьман. — То не козаки, а дияволи! У їхньому таборі немає шматка землі, куди б не падали ядра, а вони цілі... Негайно шліть до них послів! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломіть упертих схизматів!

Дмитро Гуня зустрів послів досить добродушно.

— А-а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробуєте зсередини вкусить?

Він стояв перед послами, високий, жилавий, з сухим кістлявим лицем, чорними жвавими очима, в яких спалахували глузливі іскорки. У всій його міцній поставі вчувалася сила і впевненість у собі. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м’які сап’янці. Вишивана сорочка вражала білизною (Гуня вночі спускався до Дніпра по кручі та урвищах і виправ сорочку, бо не міг терпіти брудного одягу), поверх сорочки — голубий каптан, підперезаний широким поясом на гапликах і з ремінцями для пістоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хіба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана.