— Краще близьке знайомство, аніж далека війна, — буркнув пан Коморовський, котрий очолював делегацію послів. — Пора думати про переговори, панове козаки.

— З панотою в козаків приязні не буде! — відповів Гуня і гукнув: — Простеліть, братчики, сіна, щоб непрошеним гостям було де сісти.

Посли тільки головами похитали: яка чемність!

Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, і повстанці почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих сріблом, в голубих та рожевих киреях, міщани — в черкесках, деліях, бекешах, селяни — в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом’яних брилях...

— Може, пани зголодніли? — звернувся Гуня до послів. — Чи спрагу відчувають?

По його знаку козаки принесли хліба, вареної риби і кілька баклажок чистої питної води. Посли мовчки їли рибу з хлібом, запивали водою, дивуючись, що повстанці мають харч, тоді, як гадали вони, повстанці мусять вже поохлявати від голоду. І насторожено зиркали на повстанців. Ті жартували між собою, хоч багато з них і мали закривавлені пов’язки... Один з козаків, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з білими блискучими рогами. Щось балакаючи з своїм товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев’язана шматиною. Посли перезирнулись між собою.

— То сайгаченя, — пояснив Гуня. — Їх чимало водиться в степу побіля Сули.

— На харч ловите? — поспитав один із послів.

— Та ні, пане, виходжую Божу твар, — почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. — Попало воно під обстріл, перебило йому ногу, то я й підібрав. Мо’, думаю, виживе. Шкода, таке мале, тільки жити.

— М-м-да-а... — мовив пан Коморовський.

— Панове молодці! — звернувся Гуня, як стихли бубни. — Всі зібралися?

— Всі, гетьмане! — загули козаки. — Лише чатники на валах.

— Тоді перейдемо до суті, — сказав гетьман. — До нас, шановна братщино, прибули від ляхів посли. Я ще не відаю, що вони нам заспівають, але думаю, що пісенька їхня стара. То чи згодні послухати послів, панібратчики?

— Та вже послухаємо, коли їх дідько приніс!

— Послухаємо! Послухаємо! — вихопився наперед в рожевій киреї старшина Козир. — Послухайте і ви мене, козаки! В нашому безвихідному становищі ліпшого й не придумаєш, як прийняти панські умови і з миром розійтися по хатах.

— Ти у свій маєток побіжиш, а в кого, може, й хати немає! — крикнув козак з сайгаченям на руках. — Та й потім: мирилася коза з вовком... Не перший рік панів-ляшків знаємо!