— Почекай, не спіши з козами на торг! — спинив його Гуня. — Хай у нас мало зброї, але здаватися на милість панську ми не будемо. Наша честь лицарська не дозволить нам гнути хребта перед паном. Бо для чого ж ми тоді й затівали цю веремію? Поскуби кішку, вереску та нявкання буде доволі, а шерсті чортма! Не те я хочу вам запропонувати, товариство. Чим довше ми будемо оборонятися й бити панство, чим більше будемо спустошувати його військо, тим зговірливішими будуть пани. Ми примусимо їх збільшити реєстр, доб’ємося, що старшина в нас буде не з шляхти, а з козаків значних. Зрештою ми вирвемо у панів хоч якісь вольності й полегкості люду.

— А тоді що? — крикнув Козир.

— А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!

— Дідька лисого ми прорвемо облогу! — вигукнув сотник Ворожбит. — Пани міцно нас затиснули.

— Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! — твердо мовив Гуня. — А коли чвари та роздори поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане — не чекайте тоді волі! Пани тільки й ждуть, аби хтось свій між нами клинці вбивав.

— Це камінець у мій город? — почервонів Козир.

— Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шапка горить, — насмішкувато мовив Гуня. —

Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.

— Сьогодні зробимо вилазку, — сказав Гуня насамкінець. — Я сам вас поведу.

Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його... «Звідси й почнеться наша поразка», — подумав з гіркотою.

Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби їхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникали в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав «в’юнів». Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.

— Вперед, козаки! — звівся Гуня.

Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.

Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й белькотів:

— Цо то є, проше пана?.. Цо то...

— То є твоя смерть! — Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. — Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!

Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена... Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли, і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.