Волосся на голові в польного гетьмана заворушилося. Що за причина? Чому без пострілів падають коні? А гусари, ясновельможні шляхтичі, його краса й надія, трюхикають пішкадьором назад. Та й то не всі... Бо решта позаклякала на місці. Не диявольською ж силою поклали козаки гусарських коней? Та ось примчав ротмістр.

— Вашмосць!.. Там ямки!..

— Які в дябла ямки? — витріщився Потоцький.

— Вузькі й глибокі, проше пана, — белькотів ротмістр. — Козаки надовбали до безліку ямок перед своїм валом. Та ще й густо... Наші коні ламають ноги, а гусари, падаючи на всьому скаку, не всі приходять до тями.

Матка Боска! Що придумали хлопи! Без жодного пострілу покласти скільки коней, а гусарам яка ганьба!

— Наступати неможливо, вашмосць... Коні ламають ноги...

— Станіславе! — круто повернувся польний гетьман до свого брата. — Гусарів відведи, а на козаків кидай жовнірів! Кров з носа, а захопіть табір! Пора вже з лотрами розквитатися!

Але й жовнірська атака не вдалася. Козаки й тут перехитрили. Спершу все йшло ніби добре для поляків. Жовніри натовпом посунули у видолинок, де, конаючи, іржали гусарські коні. Зненацька наче з-під землі вирнули козаки. Жовніри спинилися, не розуміючи, звідки вони взялися. Спершу їх сприйняли за повстанців, як зненацька козаки повернулися до них спинами і, розмахуючи шаблями, посунули на повстанський табір.

— То реєстрові сотні штурмують лотрів! — крикнув ротмістр. — Вперед, вояки!..

Та ледве жовніри наздогнали козаків, як ті рвучко всі як один повернулися і зрубали шаблями перших жовнірів. Все відбулося так несподівано і швидко, що жовніри в першу мить навіть не противились, падаючи під козацькими шаблями. Решта хоругов, боячись потрапити в засідку, втекла у свій табір.

— Що, пани ляшки, схопили облизня? — кричали козаки. — Втерли вам ворсу! Ще й круг пальця вас обвели.

Так закінчилися дві атаки того ранку.

Польний гетьман був злий, як ніколи. Як нахабно й безкарно провели його козаки! Злість кипіла й не знаходила виходу. Гримав на ротмістрів та поручників, обзивав їх телепнями, макухами і зрештою, велівши коронній артилерії зігнати злість на козаках, подався у свій намет. Слуги вже приготували сніданок, але Потоцький від їжі відмовився, лише випив натщесерце два келихи вина і сидів, набурмосившись, наче сич...

Радіти не було від чого. Маючи військо, котре в багато разів переважає повстанське своєю кількістю, маючи таку сильну артилерію, кінноту, він ось уже який тиждень топчеться на місці, не в змозі викурити жменьку-другу розбишак з-за валу. Ганьба! Не оголошувати ж посполите рушення, аби витурити Гуню з гирла Старця!