Розвідник на стіні зафіксував усе, ніби сфотографував. Тепер уже не вагався жодної миті: пора спускатися. І знову почалися муки. На кожному східцеві зупинявся й проклинав свої гіркі дні. І так захопився прокляттями та пекельним спуском, що навіть не помітив товаришів, які підійшли до стіни й стояли під нею. А він тонув уже біля самісінького берега. Нога сковзнула з останньої сходинки, і… він опинився в руках чоловіка із шрамом.

— Що трапилося? — спитав ватажок, рвучко поставивши його на землю.

— Ні!.. Нічого!.. Але… — спантеличено забелькотів «борсук».

— Патруль прибув? — намагався повернути його до тями ватажок.

— Так! На них напала ведмедиця…

— То вони в неї стріляли?

— Ні… тільки налякали її.

— Ага! Отже, це звідти долинали постріли! — сказав худорлявий.

— Так… але я бачив ще когось.

Чоловік із шрамом дуже зацікавився:

— Кого?

— Чабана! Він повернувся і сидить зараз, балакає з солдатами…

— Де?

— На осонні перед фортецею.

— Так… так… Як не тепер — то ніколи. Знаєте, що треба робити?

Помічники запитливо глянули на шефа.

— Кожному по кімнаті. Ми неодмінно мусимо знайти другий вихід… Ми не повинні втрачати жодної хвилини…

Заперечувати вони не зважувалися. Худорлявий тільки додав:

— Аби в нас була вища драбина…

— Я не думаю, що вона нам потрібна… Не драбина, а… — чоловік із шрамом постукав себе пальцем по лобі: — Голова! Ось що нам треба!