4

Після коридора у формі хреста Віктор зрозумів, що вони опинилися в замку, який намалювала дівчина в білому. Черешняки стояли на перехресті двох коридорів, викладених мармуровими плитами. Полонянка прислала їм напрочуд детальний план. На ньому позначені кожні двері, дивовижно точні віддалі, співпадала навіть кількість мармурових плит. І незважаючи на все, — ні знаку, ні голосу, ні сліду, нічогісінько. Немов сотні літ ніхто не переступав порога замку. Ніби якась галюцинація. Загадка замку й дівчини в білому болісно обсіла черешняків. Вони гадали, що все з’ясується, коли прибудуть до замку, що таємничість розвіється, мов пилюка на мармурових стінах. А тут навпаки — загадки стали ще таємніші.

— Не поспішаймо поки що ні з якими висновками, — сказав Віктор. — Передусім треба обстежити всі приміщення замку.

Повернувшись до початку коридора у формі хреста, черешняки зупинилися біля двох дверей поблизу входу: праворуч чи ліворуч?

— Куди ти вважаєш, Тіку, треба спершу? — спитав Урсу.

Тік завагався лише на мить, потім вирішив:

— Праворуч.

Великі металеві двері вкривав товстий шар іржі. Урсу наліг на них з усієї сили, і вони відчинилися. Руки в хлопця стали червоні, а на білий мармур сипнула іржава пилюка.

— Тут нікого не було, — сказав Віктор, перш ніж переступити поріг. — Принаймні щонайменше кілька століть у ці двері не заходив ніхто.

Черешняки зайшли всередину: просторий куб, білий, світлий, але сумний. Вони впізнали кімнату за малюнком дівчини в білому. Ті самі розміри, ті самі видовбані в стінах ніші, та сама дивна мармурова колона посередині приміщення. З єдиною відміною — кімната умебльована, чи, вірніше, була колись умебльована. Кілька спорохнявілих від часу крісел стояли віялом перед балдахіном, від якого залишилося тільки тоненьке плетиво бронзових стояків та скелет піддашка над рештками князівського ложа. Усе, що колись було полотном, тканиною, шкірою, кольором, — перетворилося на прах. Залишилися тільки якісь сіро-попелясті ганчірки та кілька мідяних жолобів, що їх не встиг знищити час та не розтягли хижі птиці. Біля однієї ніші чорний мармуровий столик з вигнутими металевими ніжками ще зберігав князівський вигляд. На столикові дрімала дивовижна срібна амфора, оточена десятком позолочених келихів, — усі високі, всі на одній ніжці, от ніби сторожа. В одній з ніш припадали сизим пилом емальовані вази та багато позолочених столових приборів.

Нічого — ні слід, ні якийсь знак у пилюці — не вказувало, що сюди хто-небудь заходив. Черешняки з хвилюванням, з трепетом, з шанобливим мовчанням розглядали цю закам’янілу сторінку історії. Тільки думки клекотіли в їхніх головах та особливо запитання, на які вони не могли поки що відповісти. Віктор звернувся пошепки до Урсу: