Він пішов, залишивши тих двох, нерішучих і здивованих.
— Навіть визнає, що в нього теж її нема, — пробурмотів худорлявий.
— Ти краще пильнуй свого діла, — осадив його співрозмовник. — Мені геть не до вподоби такі справи. Маєш щось проти нього — скажи йому відверто в вічі.
Худорлявий здригнувся:
— Ніби ти не так само думаєш…
Чоловік із борсуковими очима якось презирливо глянув на нього:
— Їй-богу, ти сам на це напросився!.. Але нема сенсу марнувати час. Аби швидше знайти той таємний вихід… Нас може чекати несподівана розв’язка…
Не гаючись, вони попростували в замок.
З
З
Дівчина в білому лежала на ліжку, Філіппе сидів біля її ніг. Очі в неї заплющені, білі руки, ніби крила, молотили повітря. Одна-єдина думка переслідувала її, а вона навіть не мала сили перенести її до зошита в шкіряній обкладинці: «…сьогодні або завтра настане й для мене вирішальний день. А в мене одне лиш бажання. Я так давно благаю, щоб воно сповнилося, так давно прагну цього… У мене навіть бракує сміливості перенести його на папір… і я прошепочу його тихенько на вухо Філіппе…»
Отже, бажання дівчини ніхто не почув. Але хіба його не знає ця велика біломармурова кімната? Хіба мало разів шепотіла вона його і високому склепінню, і плитам на долівці, і блискучим нішам, і холодним стінам?
Дівчина стрепенулася.
— Ти нічого не чув, Філіппе? — спитала вона з острахом.
Вона притихла і напружила слух. Німо, поволі збігали хвилини. Філіппе стрибнув з ліжка, підійшов, вигинаючись, до зачинених дверей і клубочком згорнувся біля них. Дівчина в білому несвідомо рушила за котом, дійшла до дверей, зупинилася.
— Тс-с! — прошепотіла вона. — Здається, з того боку хтось є…
Кіт притулився до її ніг — так він робив тоді, коли хотів її заспокоїти.
Дівчина в білому ковзнула рукою по мармуровому квадрату, взялася за край дверей і раптово смикнула.
В отворі з’явилося обличчя чоловіка із шрамом.