Цікаво, що сам Сталін неодноразово сумнівався у винуватості Виноградова, але «соратники» повели справу таким чином, що повернути академіка з буцегарні не було можливо навіть для, здавалося би, всемогутнього Коби. Ще до Виноградова старий вождь втратив відданого бодігарда. Генерал-лейтенанта Миколу Власика було знято з посади начальника особистої охорони Сталіна, яку він обіймав протягом 25 років і запроторено до міста Асбест Свердловської області заступником начальника виправної колонії. А ми пригадуємо отой лист, що лікарка Тимашук направила свого часу Власику, і як той не надав йому значення.

А до цього Сталін залишився без свого «кадровика» та опори у «дев’ятці» Олексія Кузнєцова. Того ще 30 вересня 1949 року було засуджено за т. зв. «Ленінградською справою» і вже наступного дня розстріляно.

Цього ж дня за цією ж справою було засуджено й за годину розстріляно Вознесенського. Так із «дев’ятки» групою Маленкова-Берії-Хрущова було «вибито» групу Жданова-Молотова-Кузнецова-Вознесенського.  Крім того, Маленковим було інспіровано звинувачення міністра державної безпеки Абакумова в «сіоністській змові» та перешкоджанні розслідуванню «Справи лікарів», чим суттєво послабилася одна з опор сталінської диктатури – МДБ й посилилася роль МВС, тобто Берії.

Невже ж Сталін не боровся? Ще і як. З 1951 року він почав копати під всемогутнього Лаврентія Павловича («Менгрельська справа»), а також під Маленкова та Хрущова. Утім, було пізно: війну старий генсек програв. Загалом, станом на 5 жовтня 1952 року, коли відкрився знаменитий ХІХ з’їзд ВКП(б) Сталін уже опинився на самоті й під цілковитим контролем групи Маленкова.

Перед Йосипом Віссаріоновичем так само гнули спину і в очі славили. Домінант ще мав хоч і розхитані та добряче затуплені, але ікла. Проте уже ставало зрозумілим, що йому залишаються лічені місяці. Напівбезумного диктатора обложили з усіх боків. Останній бій він дав на з’їзді.

Загалом ХІХ партійний з’їзд був унікальним явищем. Ось як коротко, але влучно охарактеризував його Віктор Суворов: «Був цей з’їзд не чим іншим, як бунтом вищої номенклатури проти старіючого вождя. Це була кримінальна розбірка на найвищому рівні. Авторитетні вуркагани прогнали головного пахана під золочені кремлівські нари під свист і крики номенклатурних шісток. З’їзд змінив назву партії. Комуністична братія оголосила: ми відтепер не більшовики!

Політбюро було скасовано. Замість нього було створено Президію ЦК. З’їзд прийняв новий (антисталінський) статут партії. Майже все, що пропонував Сталін, було з’їздом відкинуто. А було прийнято те, проти чого виступав Сталін. Кадри вирішують все. Саме це ще раз підтвердив ХIХ з’їзд партії. Сталінські кадри повстали проти Сталіна. І вирішували все. По-своєму. І вводили вони до складу керівництва того, хто угодний був їм, а не Сталіну, який програв» [159]. ВКП(б) припинила своє існування. Замість неї постала КПРС – Комуністична партія Радянського Союзу. У Президії ЦК КПРС було створено Бюро, до якого увійшли Сталін, Берія, Маленков, Хрущов, Ворошилов, Булганін, Каганович, Первухін і Сабуров.