— Ми з братами були над Верхньою Рікою, коли пройшла вістка про цю розмову. Ми відразу ж пішли до Танасенька Уршеги, бо це він питав Максима. Танасенько веселун, хто ж не знає. Він випробовував того білого, закинув йому гачок і розповів нам. Приходить він аж на гору, на Яворі, до Максима і з порогу гостро запитує: «Скажіть, це правда, що Бога немає?» — Максим не піддався, засміявся і тиша. А Танасенька за язика тягнути не треба, напирає далі: «Скажіть же». — Тоді Максим знову засміявся: «Чоловіче, який ти дивний! Подумай лиш, а якби хтось запитав: ану скажіть, чи немає Танасенька? Так не годиться. Запитуй собі, але по-іншому: «Чому я його не пізнав, чому не пам’ятаю, чому не шукаю, чому не бачу?». «Як же пам’ятати?» — запитує Танасенько. «Тужити», — відповідає Максим. — «А як шукати?» — «По слідах», — відповідає Максим. Ну і все, і тиша. Та тепер Максим закидає гачка: «А чому ти не питаєш, як пізнати Бога?». І тут вже Танасенько почав розповідати, як заєць з притуленими вухами так, ніби його й немає в капусті. А Максим: «Знаєш як?». «І як?», — запитав Танасенько. «Віддати життя», — каже Максим. Танасенько якось почервонів і питає вже інакше: «Ну то, не ображайтеся, Максимку, але скажіть, як Його побачити?». Максим свердлить легесеньким і смішком і так каже: «Купець з тебе неабиякий, ти вже на додачу до телятка хочеш і корову, а ще й за теля не заплатив. Як вимагаєш багато, дай і сам хоч щось». У Танасенька повиснув язик, але він його ще атакує: «А по-вашому, яка користь від Бога?». Той білий дивиться, дивиться, очі його заблищали і прошепотів: «Для кого?». «Ну, хай буде, для вас», — каже Танасенько. А Максим на це: «Є користь маленька, така ж як дитині від матері, але більша. А є користь велика, така ж як комарові з усього лісу, і теж більша. Але ти знову не так питаєш, запитай: яка користь Богові з мене?». Танасенько зрозумів, що той тихий смішок сильніший і гачок тут ні до чого. Ось так розповів нам сам Танасенько, слово в слово.

— Слово в слово, — повторили обидва брати Кочергани один за другим.

Попри все дивилися на Панця здалека, як заворожені. Вже і Цвилинюк не був більше з ним поруч, сидів у альтанці разом з іншими і дивився. Форель за фореллю падали на долівку гаті, скидалося на те, що Панцьо натрапив на досить рідкий весняний косяк форелі. Вони чули, як він раз за разом протяжно зойкав. Мандат пирснув сміхом:

— Співає форелі.

— Заколисує, — докинув Ґєлета.

Петрицьо тихо перекривляв:

— Forèl — forèl…

Старий Кочерган гримнув суворо:

— Люди, не легковажте це!