Фока також підірвався, вийшов з альтанки, промовив голосно:

— Не слухайте це, люди, це фальш! Я дістану конституцію і почитаю вам. Свобода, права для всіх, закон і охорона для кожного — це конституція!

Панцьо почув, гаркнув через плече:

— Бідному свобода і права? І браги йому у путню, нехай хлепче, смоли гарячої у горло, нехай давиться, хліба сухого, хай ламає щерби, а потім — марш, спати на січку, куш!

Цвилинюк цього разу поправив Панця:

— Ой, ні, паночку, у нас найбідніший має ліжника з вовни, на січку не ласий, а бідний так само, як і багатий, звик до кулеші з молоком солоденьким чи з гуслянкою і до бринзи також…

— Аби жити, — підтвердив Пехкало.

Фока рознервувався:

— Це ви, Панцю, цілий день сьогодні якусь смолу гарячу бідним до горла ллєте! І то при святі! За що?

Панцьо висмикнув вудку з води і велика форель впала на землю. Він її уважно розглядав, мацав за шию, зняв з вудки, зламав йому шию і сховав до коробки. Повернувся до Фоки. Перекривляючи лице більше, ніж зазвичай, почав терпеливо:

— Ґаздо, ви щось трохи понюхали смородів цього світу, а чи ви не донюхалися, що бідний — це смердюх найсмердючіший, до нічого, він потрібний тільки для того, щоб його гріти, витягувати з бідності, нагодувати, взути, рятувати…

— А до чого має бути потрібним? — перебив Фока.

Панцьо повернувся поглядом з посмішкою до вудки, потім знову глянув на Фоку з докором, розізлився:

— Ну так, а коли його вже витягнули, тоді він найпаскудніший, слинявий гад, хай би його грім спалив і сірка, і скелею по голові! Він лиш цього вартує, го-го, я це знаю.

Цвилинюк ввічливо запищав:

— А чому він такий, паночку?

Панцьо лютував далі:

— Самі горлянки, один з другим — труба смердюча, що спереду вкинеш, те ззаду вилетить! Тільки б хапав, а сам то нічого не дав би, ані паршивого волоска з голови, отакий смердюх!

Цвилинюк терпляче допитувався: