Коні, самі вибираючи дорогу, йшли рівно і повільно, як запряжені. Більш хаотично просувались корови та найбільш недисциплінованими були лошата. Вони весь час відставали і відбігали. Пси порядкували треба, чи не треба, як це урядники. Гасали уважно і непомітно від переду до заду, зненацька підганяли гарчанням. Часом вхопили за ногу недисциплінованого лошака і миттєво втікали від його брикання. Задоволені своїм вчинком, підбігали до пастуха. А от групки кіз, допитливих і самостійних, скакали у гущавину, зовсім не дозволяючи псам керувати собою. А коли якийсь пес забувався, то вони зовсім не втікали, а вперто вичікували, наставляючи роги, навіть наскакували на тих рогами, захищаючи свій власний порядок.

Чалап-чалап, коп-коп, дереп-дереп, пирш-пирш, бам-балам, дзінь-дзінь, геей. Стада колихалися дуже повільно, тому деякі храмові гості, що йшли із сіл, почали їх обганяти. Коли Трофимко побачив гостей, то вхопився за голову, свиснув на псів і особисто поспішив назад, підганяв стада, покрикував на людей, заклинаючи їх, щоб не лякали худобу. Він знову вивчав обличчя гостей, особливо жінок, чи не посипляться від них погані вроки на божу росичку і на її манну. Розлючені свистом собаки помагали рятувати, настирливо гавкаючи на тих тварин, що відставали, гавкали застережно і на гостей, щоб не наближалися до худоби. Цап жваво заскакав уперед, барани поспішно вирвалися, а за ними полилася швидше овеча череда.

Може хтось коли-небудь бачив влітку післяобіднє спільне дрімання овець на полонині? Гаряче сонце видобуває з них церемоніал незвичайний і незабутній для того, хто його відкрив. Багато сотень овець густо стискаються, якнайтісніше, вівця біля вівці, вівця за вівцею. Задні шеренги всувають голови поміж задніх ніг передніх шеренг, у яких сплять старші вівці. Засовують так, немов ховають їх у ковдрах чи у піхвах. Стоячи посеред м’яких трав, вони всі сплять у тиші. Із захватом виконують тільки один рух, рух спільного дихання. Але такі сильні поштовхи вперед, ніби вони задихаються і рятуються від удушення. Або так, як ніби занурилися у парування. Але не між особинами, а в загальному паруванні громади. Майже так, як у спільній молитві. Лише небагато овець спить окремо, лежачи у траві, і ще менше вільно пасуться, стоячи тверезо на ногах, без сну. Ті, що сплять великим і спільним сном, часом вхоплять якусь травину з-під ніг і жують її засинаючи знову. Іноді рівновага зануреної в сон громади порушується, бо старші вівці, що стоять з самого переду, просунуться крізь сон на кілька кроків. І відразу ж ті, що ховали голови між їхніми задніми ногами, шеренга за шеренгою, на мить прокидаючись, теж просуваються на кілька кроків, шукаючи сховку між ногами, щоб не переривати ланцюга тепла і овечої спільноти. У цьому зануренні не зауважиш ані сліду від овечої буденності — ані страху, ані оторопіння, ані стогнучого бекання. Тиша і безпека.