— Такі у нас дівчата.

Крашевський заявив:

— Зовсім непогана на привал, але треба міцного.

Ґіжицький махнув рукою:

— Хай собі шукає міцного.

Томашевський потішався:

— Не бійся, знайдеться такий, що її перекине.

Далі йшли жінки бистрецьких рубачів: квола і смаглява на лиці жінка Іваниська з глибокими переляканими очима, кольору темного лісового моху. Гарна, але надто тиха, нецікава для юнаків. Томашевський відрекомендував її зі зневажливим визнанням:

— Головна відьма.

Ґенсецький підсумував:

— Пара для свого мольфара.

Далі йшла жінка Матарги, велика і широка, як жодна із гірських жінок.

— Картопля маґдебурзька, — сказав Кімейчук.

— Важке кобилисько, — буркнув Крашевський.

Томашевський запитав із подивом:

— Якась перебранка, з мадярів чи зі швабів? Ну, ну, оце так будинок, — зітхнув глибоко.

Ґенсецький протверезив:

— Не для тебе, це до пари зі своїм биком.

Жінка Мандата пухнаста, але легка, з масляними синіми очами, рум’яна, наче намальована буряком, посміхалася прихильно чи кокетливо, та разом з нею йшла Караванчучка, жінка Леся, струнка, міцно стиснута крайкою, з обличчям незворушним, блідим, яке відбивало погляди і неначе наказувало мовчати. На кінці котилася, тягнучи з зусиллями коня, годованка Бажила, жінка Ґєлети. Як і її прибраний батько, вона вирощувала багато телят і корів, і відразу, немов налякана бутином, дивилася з огидою на компанію, яка свердлили її поглядами, але на привітання віталася пристойно.

— А де ж жінка Нявчука? — запитав хтось з компанії.