Ґіжицький ще раз озирнувся за Марічкою, з неокресленою посмішкою.

— Хай би вона сама тільки раз на когось тихо свиснула, то більше вже не свистав би. — Він задумався і наполовину промовляв, а наполовину наспівував коляду:

Всі затихнули, несвятково спохмурніли.

На щастя, наближався війт Жабйого, а з ним цілий рій гарних дівчат і молодиць, жаб’ївських елеганток, в міру щебетливих, в міру мовчазних, в міру грайливих, в міру стриманих, але всі ці міри йшли не від цнотливості чи від принципів, а з однієї тієї потреби, щоб завжди і скрізь подобатись, ніби й не дбаючи про це, щоб зачіпати без тіні зачіпки. Цілий рій цих «парижанок Карпат», як вже вісімдесят літ тому назвали жаб’ївських дівчат такі особливі знавці гір і такі мисливці, для яких надто суворими були не лише ведмеді і рисі, але й глухарі, тетері і рябчики, бо вони шукали не суворості, а з усіх чарів гірської магії винесли один тільки чар, а з усіх шумів Черемоша один тільки шум — у головах і в кишенях. І з того диму від бажань, і з чаду грошей, принесених в жертву на вогнищі бажань — часом ефективно, а частіше безрезультатно — розійшлася по цілій Речі Посполитій непоштиво мстива слава про нецнотливість і хитрість гірських жінок.

Не така вже й давня пам’ять переказує, що жінки, як це буває в колоніях, не напружувалися у жодній праці, окрім ткацтва і вишивання. Не лише не пекли хліба, але й ніколи не доглядали худобу і не доїли корів, натомість танцювали при кожній нагоді.

На лісовий храм прийшли самі тонкокості. Як на показ, не було жодної присадистої, ні колодоподібної, ані худої, ані грубої, навіть ті, котрі були товсті, світилися пухнасто, як великодні бабки і пінки. Ні однієї з запалими чи розкосими очима, ні однієї блідої чи грубувато рум’яної, ні однієї з бульбоподібним чи задертим носом. Вони не були ані виключно чорні, ані світлі. Сині очі прикрашалися чорними бровами і віями, а чорні глибокі очі — у рамці золотого волосся. Неначе у гірському закутку зустрілися краса слов’янська і романська, а поза всім приховувалося якесь пташине тло, що збереглося ніби від давньої раси вершників і плавців, яка зрослася з конем, з кораблем, зі скоком, а передусім з байдикуванням і безперервним танцюванням. Залишки пташиного роду, одні як синюваті голубиці припутні, а інші як біло-золоті мандрівні соколиці. Сурові і ніжні, легковажні і невблаганно сором’язливі, але готові дзьобати, вдарити, хоч і не так вже й затято цнотливі. І кому було дано долею, яка іноді відчиняє вуха тим, хто гідний, почути у лісовій гущавині любовні шепоти коханців, наче пестощі диких голубів, той не забуде, що кожен шепіт був родом із пісні, більш того — зародком пісні, навіть захвату, навіть весняної молитви п’янкої настільки, як і скачок очманілої від весни форелі за приманкою понад поверхню води, у смертельну ворожу стихію: «Голубчику, соколику мій! Зіронько моя, красне личко, малинові уста, загину задля тебе, зведу себе через тебе, втоплюся без тебе».