— Слава Йсу, молоді.

Молодики, немов для привітання краси, відповідали набожним хором:

— На віки Богу і вам слава, Марічко.

Потім замовкли, посумніли. Той, хто завзято остерігаючись спокус, перестав вірити, що такі істоти проходять плаями і лугами, а швидше по снах, а все ж не перестав тужити, той міг би зрозуміти їхню тугу. Хто притупився і зрікся темпу, хай не намагається.

— Але ж це дівчина! — зітхнув тихо Ґіжицький.

Томашевський, ніби гризучись, в’їдливо поправив:

— Яка там дівчина, коханка паничева, того барончука з Буковини, брата дідички.

Крашевський поспіхом прошепотів:

— Це видно, золоті наручники на руках, коралі, перли, дивіться-но.

Оглядалися за нею, мовчки розглядали золото, перли чи стан Марічки.

Ґіжицький знову зітхнув:

— Кажуть, що з тим паничом вже закінчилось.

Томашевський отямився і твердо додав:

— Буде видно, мабуть, на Фоку тепер загне палець.

Кімейчук теж припускав:

— Так, це видно, когось тут шукає.

— Якась сумна, — шепотів Ґіжицький.

— Бо втік той, що вдягнув, а немає кому роздягнути, — зареготав Кімейчук.

Томашевський надувся:

— Так, всі на неї свищуть. І тому вона сумна.