— Реваш акуратний, худий до бочки пасує.

Крашевський додав:

— Як корок до колоди.

Кімейчук підтвердив:

— Худий від всування.

Юстинка ще раз прикрикнула на чоловіка, щоб він розпакував пакунки, а потім нічим вже не переймаючись вдерлася у колибу. Там покрикувала на всіх, в тім числі і на Панця. Негайно ж взялася за вареники і за голубці. Компанія зайнялася новими гістьми, але якось вже не знаходили нагоди для розваг. Ось йшла наймолодша донька старого Кочергана, яка прибула на храм аж зі Стебнів, з ночівлею по дорозі у Криворівні. Росла і статна, як весь рід Кочерганів, і хоч молода, одягнена відмінно, суворо, у старовіцьку довгу опинку, тобто спідницю широку, а не зшиту, з одного шматка шорсткої тканини, та в білу перемітку на голові. Тоді так одягалися, та й довго після того, над нижньою Рікою, а деінде так поважно одягали жінок вже тільки до труни. Її високе чоло, надто випукле, злегка порисоване зморшками, охолоджувало тверезістю, так само, як її холодна гордовита усмішка. Пронизувала гострими очима, добивала завзятими устами. Знавець Томашевський оцінював зі здивуванням:

— Нічогенька б, нічогенька, але холодна або зла.

Ґенсецький неохоче заявив:

— До монастиря, до бегекання з попами.

Крашевський підтвердив:

— До нічого.

Цілковиту мовчанку сіяла навколо себе знана красуня, яка її супроводжувала, Марічка з Криворівні, донька Федя Шестуна. Правда, про неї казали, що вона ані не дівчина, ані не молодиця, ані не зведениця, але чи то блиск її очей, чи стрій, що затьмарював блиском все, що тільки бачили в горах, зрізали зачіпки, гасили шепоти. Відкривала мрійливі, чи навіть мученицькі очі, у гострій, сказати б, яструбиній оправі, і відразу ж, немов би ранкова зоря загоралась, якби ж ранкова зоря вміла світитись сапфіром. Не лише сувора оправа очей контрастувала з їх джерельним блиском, але й малі, легко надуті вуста, які наче закликали до єдиного смертельного поцілунку, всупереч цьому щебетали шепотом, як уста дитини. Так коли вона щебетала, її очі змірювали нерухомо, майже заморожували. Зате голі коліна, помітні з-під надмірно золоченої запаски, згинаючись легко, як у танці, вабили. Відштовхуючи і спокушаючи, навмисно чи мимоволі, закривала очі, а коли повільно проходила, то танцював кожен крок дрібних ступнів, замкнутих у м’яких дитячих постолах із золотими защібками. Якусь мить вона тримала очі закритими, потім підіймала важкі чорні вії, немов хотіла перевірити, чи новий шанувальник вже одурманений. Для пущових мужчин — це було втілення спокуси, майже таке жорстоке, як білий пшеничний калач, позолочений для забави і при святі кочений, як колесо, перед зголоднілими людьми. Вона незначно посміхалася, як рибак, що всуває форель у коробку. Віталася співочим шепотом: