Війт здивувався, підвів голову:

— З якими це дівчатками?

Ясьо з посмішкою повільно випускав слова:

— Щоночі сходять до нас білі хмарки, що аж сліпнемо, нераз бурі, аж дерев’яніємо, а на велике свято — лавини, тоді весело.

Війт подивився на нього уважно, знову скромно опустив голову:

— Це так, ви полонинські люди найвільніші, де ж нам до вас!

Ясьо надував губи:

— Що там полонна, це легко, а тут непройдений, предковічний світ, кожен крок ми самі прорубали.

Війт роззирався, задирав голову, поважно кивав головою, замовчав. Жаб’ївські дівчата і молодиці розглядали Яся зі зростаючим захопленням, оглядали також бутин, бачили здалеку гать, ризи, миґли.

— Страх! Це ви все самі, Ясю?

— А хто ж? Я з паничом Савіцьким.

Жінки цикали зі здивування, стиснулися навколо Яся, а він надувався, ніби збирався луснути. На нещастя поблизу появився Савіцький і жінки випадково чи всупереч відразу ж зацікавилися паничом Риссю. Шепотіли одна до одної:

— Який молоденький, який стрункий, який красний.

Зверталися також тихцем до Яся:

— Як би це з ним заговорити? Чи можна з ним потанцювати?

Ясьо відповідав неохоче:

— Він ніколи не танцює.

Савіцький вітався здалека і відповідав на привітання, але не підійшов і не відізвався до жодної, хмурився більше, ніж завжди. Тому одна за другою зверталися до Яся, одне за другим «чому» все сміливіше, все більш жваво і все більш щебетливо вилітало з їхніх уст:

— Чому так здалека?

— Чому такий неговіркий?