Жаб’є не тільки було зачатком столиці, але й мало головами людей непересічних, а навіть справді великих. Варто згадати хоч би тільки останніх війтів, суворого Дутчєка, на якого вистачило тільки глянути, щоб зрозуміти, чому його висока, дещо похилена і ніби побожно мовчазна та сувора постать викликали повагу серед своїх і чужих, також і тоді, коли ввічливо, але сміливо і твердо промовляв до Юзефа Пілсудського: «Найясніший Пане Начальнику, наш любий побратиме». Або теж щоб згадати останнього війта Петра Шекерика-Доникового, котрий попри певну беззахисність перед горілкою і жінкою, був людиною талановитою, якщо не геніальною, і створив шедевр, котрий, якщо його колись відкопають, буде гордістю самородного письменства і солідною пам’яткою нашої мови, якій немає рівних.

На щастя, сама особа війта з періоду сімдесятих років є нам трохи знаною з розповідей. На жаль, він не був товстий, як годиться війтові. Неприглядний, навіть трохи зсохлий, наче кволий, хоч і досить високий. Зате з хитрим довгим носом, але зовсім не говіркий, та красномовний. Подібний швидше на письменника, на секретаря, ніж на війта, але не якесь там набундючене чудо чи зневажливий мудрагель-шарапатка, ані знівечена лата — як це нескінченним потоком прізвиськ обзивали сурдутників, — а все ж був середнім ґаздою, скромним, як великий пан, і твердим, як ватажок. Як старий винахідливий кіт, він крутився, муркотів, аж раптом скочив, сказав слово, попав влучно. Коти не говорять, але з цього видно, що слова і промови війта були вчинками. Вчинком були також його відвідини лісового храмового свята, бо він цим підтвердив і зміцнив славу Фоки. Війт навіть на диво пророчо передбачив, що про Фоку будуть пісні співати, помилився лише, пророкуючи, що співатимуть про бутин. Пісня не славу бутину вибрала, а думу про смерть Фоки, а в основному про те, як потік і полонина Рабинець, біла імла і білий птах тужать за Фокою. Пісня, як птах, що не лише від котів втече, а навіть від чиновницьких голів, навіть таких, що вибрані людьми і для людей.

Війт за своєю звичкою, як і годиться переможцеві, скромно похилив голову і, звертаючись до Яся, коротко запитав:

— Не сумно вам тут?

Ясьо відколи чемно привітався з війтом і жаб’ївськими гістьми, за своєю звичкою знерухомів. На привселюдне запитання самого війта він відповідав із старанням:

— Для смутку немає часу, веселіше, ніж у селі.

Війт буркнув:

— Жінок немає.

Ясьо пихато продовжував, немов для того, щоб сам війт його випитував:

— Ми цим не переймаємось, ночуємо з такими дівчатками, про яких в селі і не снилося.