— А тато?

— Не мав часу, погнав за іншою тіткою.

Марійка розставила руки. Побачила, що жаб’ївці зауважили їхню розмову, вказували пальцями і голосно сміялися. Не звертаючи на це уваги, вона запитувала далі:

— Ви латаєте горщики?

— Ла-латаю, але ще краще розбиваю, — вихвалявся Панцьо.

— Для чого?

— Щоб було що латати.

— То може прийдете якось до Криворівні, до нас, до Шестунів?

— За чим? — сахнувся Панцьо знеохочено.

— Полатати горщики, це ж ваша робота, хіба не так?

— Це моя робота, але краще повішатись.

Марійка злякалась:

— Чоловіче, для чого ж вішатись?

— Щоб не робити тієї роботи.

— А що ж ви робите на бутині?

— Об’їдаю їх.

— Це добре, приходьте до нас, також щось під’їсти, хіба ми гірші?

— Не гірші, але за це мусите скуштувати паприки з перцем, це в язик, — Панцьо затнувся.

— Як це?

— Це у язик вас нащипає, тут всі язики попечені.