— Велетенський вулик, гроші щомиті вилітають, брр-брр, бзз-бзз, — насичені кров’ю комахи, рої грошей.

— А може це називається каса, як у пана і в управлінні?

— Каса — це дурниці, це ніщо, а банк ригає золотом аж на вулицю, хай дурні хапають! Ну і спокусяться дурні, починають хлептати, попечуть горла, втопляться в смолі, а він далі лиш хлепче, хлепче і ковтає те, що сам виригав, разом з ними.

Марійка беззахисно скривилася і прошепотіла:

— А Фока кого ковтає?

Панцьо роздратувався:

— Ка-кажу ж, не ковтає і тому збанкрутує.

— Що це означає?

Панцьо почав більше затинатись:

— Го-говори з вами, живіт йому розірветься, трісне йому весь банк і буде такий банк, як я. Сам гній!

— Який це?

— Самі клопоти, те, що живить світ, у нього ані краплини розуму.

Марійка осміліла:

— То що, жоден батько не має розуму?

— Звідки ж у батька розум? Ну, але так йому і треба, бо батько заковтнув вудку, посіявся, ну і має дітей, нехай його ховають, вони і є для цього. Але батько всього світу — це найдурніший з дурнів.

Марійка злегка обурилась, очі її заблистіли, їхня яструбина оправа суворо загострилася:

— Чому це найдурніший? Що ви таке говорите.

Панцьо наполягав зі злістю:

— Найдурніший, бо всім не терпиться аж тріскають, щоб його поховати за те, що він батько. На похорон рідного батька тільки діти чекають, ну може ще й внуки трохи. Так і треба, а всім іншим так собі — фук! Чи живе, чи здохне, їм байдуже. А на такого, що годує увесь світ, цілий світ і чигає з лопатами, не може дочекатися. Лопата коло лопати, куди лиш сягне зір.

Глибока тінь огорнула яр, від гаті потягнуло холодом. Марійка струснулась, повільно підвелась, розмову закінчила: