Палагничка перервала, музика то сумувала, то жалібно віщувала, то летіла у чвал поперед себе. Юнаки попри те, що добре знали пісню, захлиснулися розбійницькою долею, що летіла на зламану голову, і дивилися на Палагночку замиловано. Палагночка недбало посміхнулася і співала далі то таємничо, то жорстоко про те, як ватажка впіймали, побили, закували і прив’язали до коня головою вниз. Потім Палагночка співала, наче солодко про те, як судді і гайдуки допитували ватажка Мирона Штолу.
Голос Палагночки свиснув, як писк яструба:
Молоді похилили голови, а Палагночка веселим голосом відтинала пісню, розповідаючи про похід ватажка і його товаришів на Кути, аж під шибеницю.
На закінчення співачка знущально потішила слухачів, повторюючи останні слова ватажка до панів і урядників, які зібралися на екзекуцію:
І відразу ж хлопці на втіху самим собі разом голосно повторили слова ватажка: «А ви, пани гонорові, цілуйте в гузицю!».
Палагночка поблажливо посміхнулася, а вони злегка оглянулися, чи не було видно, що у відплату за цілоденні кпини вона втягнула їх у смішне становище. Вона захопила їх у погоню полонинами, а потім висміяла, як ті дівчата, що зваблювали ватажків і опришків для того, щоб видати їх в руки гайдуків і катів. Авантюрна свобода без завтрашнього дня, весняні гуляння, невідомо для чого — але хто ж сміється останнім? Не лише перед жінками, але й перед тією смаркулею вони були дітиськами. Сумно розглядалися, хто б ще міг щось заспівати на утіху. Тимчасом очі жінок вже звернулися до Марічки Шестунової. Юстинка Цвилинючка як господиня висловила те, про що думали й інші:
— Заспівайте, Марічко, ви найгарніше співаєте.
Після неї те саме повторили Ґулючка, Білоголова та інші, а Палагночці вирвалось:
— Співайте, ви найкрасніша!
По черзі просили всі. Музиканти не торкалися струн, чекали. Марічка прикрила очі, потім знову відкрила, прошепотіла до Савіцького:
— Прошу, паничу, тільки на цимбалах, але поперемінно — раз тихої голівської гри, а раз Джуманової сумної.
Савіцький пожвавився, підійшов до Марічки, тиша поглибилася, Савіцький недбало проходився пальцями по цимбалах, спочатку випливла голівська кульгаюча мелодія, пісня для хворих дітей і сумних старців, потім степова Джуманова мелодія, що галопує у простір і раптом вриється в землю, наче хтось осадив коня на ходу. Не було звичаю так поєднувати дві мелодії і відходити від монотонії, тому слухали з тим більшою цікавістю. Марічка співала розповідь на голівську ноту, а після кожного куплету повторювала приспів на ноту Джуманову: