— Ну, то приходьте до нас, бо горщиків до латання є багато, дурних теж вистачає, будуть вам раді, а ви їх любите.

Панцьо безпорадно посміхнувся:

— Боюся, шкода мені вас.

— Кого шкода? — запитала Марійка.

Панцьо зірвався, підійшов ближче і розігнався у пориві:

— Вас шкода, ви на всі гори зоря ясна, правдивий образ. — Він задихався, Марійка зморщилась, відсахнулась, а Панцьо промовляв ще гарячіше. — Справжній, живий образ, не богомаз попівський. Ви не дивитесь ні на кого, тільки на мене, і зараз підуть плітки.

Обеззброєна Марійка засміялась сердечно:

— Нехай пліткують, а з доброго коня варто й впасти, може ні?

Панцьо пролепетав:

— Варто. А хто тут кінь?

Музика раптово припинилась, перевали танець, всі розсипалися, коло гаті зароїлося від людей.

Співи і язики

В яру вже добре похолодніло від тіні і від води, танці відпочивали, але все ж шкода було покинути мелодії і так з танців самі собою розійшлися співи. Музиканти починали, пробували, врешті знайшли. Під підгірську ноту, солодку, дещо затяжну, співала Гулюкова вдова таким масляним голосом, як її щоки, і більш липким, ніж її голос. Почала так:

Так зверталася молода знудьгована попадя до юнака Петруся. Пісня далі розповідала, що коли Петрусь піддався нарешті спокусі, то був убитий із засідки слугами, вірними чоловікові пані, в ту мить, коли знімав сорочку для любовних насолод. Слуги негайно ж викрали у пані вбитого Петруся і вкинули його у глибокий Дунай:

Але пані наказала рибакам виловити тіло, зробити труну і збудувала для нього надгробок, помітний здалеку.

Смачна удовичка, не манячи вже поглядом, швидше розповідала, ніж спокушала. Переможно посміхалася. Молоді обсіли її тісно, в тім числі і переможець аркану — Ясьо Томашевський, очевидно обеззброєний, він жалібно дивився на неї. Доля втопленого Петруся не відлякувала, а швидше вабила на погибель.

У тиші, вимученій храмовими втіхами, співала також і жінка Кузімбіра, Білоголова. Неначе сходячи з висот в глибокому тумані, що від вершин огорнув всю долину, вона окутала старовічною мелодією з Криворівні повість про Гребенючку, та більше, ніж того вимагала мелодія, відрізала кожне слово задля того, щоб воно потрапило не тільки до вух, але й в думки, до співчуття. Розповідала, як молодий жонатий син, виїжджаючи на війну, довірив під опіку своєї матері жінку Катерину.

Після повернення з війни син застав жінку на марах, дізнався про все і вбив матір. Сам шукав смерті.

Куди ж поділися дотепники, що шепотіли і хихотіли? Гать лагідно цюркотіла, а посеред молоді сипалися зітхання. Вони хапали жінок до танцю, заволодівали ними, а тепер дозволили їм засмутити себе. Стало зрозуміло, за чим вони прийшли на бутин. Були сильнішими. Без них зграя молодиків була подібною до вільних щебетунів, а тепер злетілися нічні птахи і тихо зачаровували. Раз причаровані, вони вже слухали жадно співу Палагночки. Палагночка не сідала, стала перед музиками, розставила ноги, як хлопець, подала вольовий знак музикантам і відразу ж заскакала Штолова нота, весняна, розбійницька. На ній, наче на молодому коневі, гасала Палагночка по полонинах хлоп’ячим голосом: