Під самою полониною на верху показували розлуплене дерево, в осерді якого викрили глибокий вруб сокири. Вирахували, що більше ніж триста років тому людина, проходячи краєм полонини, надрубала молоде дерево до осердя, і цей знак зберігся, обростаючи упродовж століть шарами, корою, мохами. Які ж це села вже тоді існували, які поселення? Косів, Кути, Поляна-Жаб’є, мабуть, деякі поселення над Нижньою Рікою, може, щось із Яворова? Від Ясенова ще не було ані сліду, у Криворівні хіба-що печери у скелях на Синицях, а решту покривали неприступні гущавини тису, коріння якого досі ховаються під землею. А під Чорногорою і на лісистих вершинах? Там, мабуть, тільки жертви гніздилися, крилаті дракони, що на льоту чигали на здобич. Від тієї надрубаної м’якоті смереки, від її свідоцтва запахло страшною чорнотою, лісовим безмежжям.

Ще більше дивувалися ялині, зрубаній над Попадинцем, такій важкій, що коли її спустили без ризи вниз, то чотири пари волів і десятеро людей везли її по рівному снігу на карчугах. Але запізнилися, недалеко її відвезли, бо вже м’який сніг розійшовся під вагою, а карчуги врилися в землю. За одну ніч ялинова башта увірвалася вагою в липку флєґу і залишилася на місці назавжди. Деревина цього велетня була здоровою, але він не увійшов би до жодної дараби; перегородив би будь-яку гірську річку, і не гірською річкою треба було б його сплавляти, навіть Дунаєм не скрізь, а тільки морем. Але якщо б її вдалося розлупити, то з неї могло б вийти стільки колод і дошок, скільки й з цілої досить великої миґли. Не стільки заради вигоди, скільки заради марнославства вперлися бутинарі, що впораються з нею так, неначе запрягли потвору. Але потвора насміялася з них, на щастя, цілком доброзичливо. Ніхто вже не зрушив з місця ялину, а вона затонула у флєґу, і жодної користі з неї не було. Бо вона була не під силу людям, хіба-що під силу велетням. Думаючи тверезо і якщо б не пихатість бутинарів, то її потрібно було залишити на горі. Може й сьогодні, через вісімдесят років її останки розлягаються, як міцний пагорб, просичений глиною, десь у основі коренів нових гущавин на Попадинці. Стовбур башти не окорували на горі, бо відчуваючи, що може бути, хотіли її якнайшвидше позбутися в долину, та й там на горі навіть не було стільки людей, скільки було потрібно, щоб її окорувати. Коли сніг відпав і розтанув, відкрилася поверхня стовбура. Вона не була рівномірною, з північного боку до неї прилягали грубі кожухи мохів, що поглинали гострі інструменти, як губка, так що і не відомо було, якими знаряддями треба було б їх обдирати. З цілісних площ, вкритих пластами засохлої живиці, її можна було б збирати казанами. А ще столітня історія громів, їхніх замахів на дерево, була закарбована чорними стрілами і смугами, заліпленими смолою. Але якось не досягнув її такий грім, який завдав би їй поважної шкоди. Ми точно не знаємо, наскільки грубою була ялинова башта, але говорили, що люди, які стояли навколо поваленого стовбура, задирали голови, щоб заглянути до верхньої межі її зрізу. А кому ж далося вирахувати її вік? Круги щораз дрібніші, щораз збитіші, місцями дряхлі, до серцевини стискалися і губились. Вдвічі старша від розбитої смереки на вершині Рабинця? Ні! Утричі старша! Близько десяти сотень шарів. Ах, як пролетіла ялина, стоячи постійно на місці, через десять людських поколінь? Ні! Через три десятки поколінь! Коли вперше засичав її зародок, випадаючи з шишки, де ж тут навколо була якась людина? Хіба-що дуже далеко в Угорщині, над середньою Тисою, над Дунаєм, може над Дністром треба б пошукати сучасних їй людей. Бо в той час крилаті жертви, злітаючи з Чорногори на полювання, виглядали слід людини з такими самими труднощами, як сьогодні важко знайти таке старе дерево.