Андрійко закінчив, махнув рукою. Кочерган відкрив рота, щоб відповісти, але тимчасом Вітролом почав гаряче хвалити Андрійка:

— Андрійко довів наш ботей до кошєри, зняв тягар. Дай йому Боже.

— Дай Боже, — тихо повторив Біриш.

— Дай Боже, — пробурмотів Пехкало.

— Дай Боже, — голосніше повторили й інші.

Тільки Ґіжицький ще не цілком задоволений, запитав у Леся:

— То ж скажіть, чи Кузьма їх бачить чи не бачить?

Лесьо відповідав неохоче:

— Мабуть, бачить, бо підглядав за ними, а ту свою ще й обіймав, за цицьки тиснув, а потім тужив, і марудив про якісь озерні очі. Його весь час жене, він скрізь бачить те, чого не треба, і тому він такий переляканий.

Ґіжицький ще питав:

— А Іванисько, адже це здорова голова, він щось бачить?

Лесьо голосно засміявся:

— Ану спробуйте, ви чи хтось інший, що-небудь витягнути з Іваниська, там у хаті він ще твердіший мовчун, ніж на бутині. Упродовж трьох місяців я витягнув з нього всього три слова. Але я собі своє думаю.

Ґіжицький опустив руки, розглядав долоні, немов дивуючись, що вони порожні, повагався і запитав:

— А ви самі, Лесю, що ви насправді бачили?

Лесьо ображено сахнувся:

— Те, що ви чули! Я присягнувся, що не брешу, священик вам підтвердить, але в суді я ще не був зроду, ані ніхто з мого роду. Свідчити я не буду, ні за що на світі, і ніхто мене на цьому не підловить.

Ґіжицький опустив голову, а Мандат весело вирвався з кута:

— Перестаньте вже про це, добре, що Андрійко з нами в лісі, з ним завжди найвеселіше, восени, зимою чи весною.

Андрійко скривився і сплюнув: