Пастухи і досвідчені ґазди не без знання вираховували вік ялини, але губилися в густині минулого. Ставлячи себе на місце незнаних предків, вони блукали теж і в безоднях минулого, заклопотано посміхаючись, безпорадно зітхали. Не могли дорахуватися, котрий це «прапрапра» міг бути ровесником ялини. Такий, що висипався того ж дня, що й зародок дерева з шишки. Покинули підрахунки. І тут треба б терплячого літописця, котрий би не історії родів, загнаних у лісові пущі людських уламків, осучаснював з історією ялини, а історії племен, народів, держав. Може початки Галича? Може якісь ще більш віддалені у часі мандрівки слов’ян, залишків римлян, набігів булгарів, печенігів, половців? Відступ ґотів, початки угорського королівства? Такого літописця дерево з Попадинця вивело б поза гамір вуличок і ринкових площ, званих чи то Середньовіччям чи то Нововіччям світової історії. Притиснуло б його своєю вагою і поставило б йому запитання: «А що ви зробили, котра з ваших праць має такий міцний стовбур, як мій?». За допомогою рубачів з Бистреця, котрі не усвідомлювали, що чинять, людство подбало про те, щоб не мати вже свідків чи суддів надто старих. А може й гірше: щоб виправдати те, що погане і неправильне, щоб могло сміливо сказати: «Це здавна є так, як зараз, цього не можна змінювати». Але наскільки здавна? Наскільки це значна давнина? — запитав би терплячий літописець, беручи за свідка башту з Попадинця.

Такими були пам’ятники старших лісів. Не один відлупав собі тугеньку щіпку, припечену громом, щоб зробити трембіту, для пам’яті, для захисту. Але хоч би й з усіх сил хтось дослухався до мови поваленого дерева, не дістанеться ані всередину, ані вгору, ані до королівства його коріння, ані до вершечків, до старої гармонії з потоками повітря, з хмарами. Як же мусило розкоренитися дерево, щоб вільно тримати свою величину. Як коріння смоктало води, як панувало над їх розподілом, як вгризалося в скелі і крушило їх, перетворюючи на ґрунт для себе? Якою ж сторожовою вежою, охоронною вежею проти вітрів була баштова ялина, що зберігала рівновагу повітря, а навіть клімату так само, як в історіях племен навіть одна особистість чи один рід міцно пов’язують з собою віддалені сили, так вона пов’язувала і тримала їх в історії лісу. Її повалення було не тільки замахом проти лісу, але й проти рівноваги вод і клімату, на розподіл вод, воно послабило боротьбу, яку лісове життя веде з прихованим скельним підґрунтям.

Чи були десь на Рабинці дерева у віці середньому між смерекою з полонини і ялиною з-над Попадинця? Про них не згадували, але можливо, що у трьох сусідніх країнах, засунуті в якості колод у підвалини домів, у мости, в дахи і в порти, вбудовані у постаті дошок у стелі і в підлоги, м’язи, кості і серцевини давніх дерев спали, слугуючи новому поколінню, яке по них ходило, їздило і жило посеред них і зовсім їх не зауважувало. Яке живучи цілком в сьогоденні, не дбало про минуле, і було спокійним щодо завтра, бо їхні доми були підмуровані таким міцним будівельним матеріалом.