— Дякуємо вам, ґаздо, щоб ви були таким голосним, як цей грім, аби вас так чули у світі, аби ви були такі веселі, як святце, і такі жваві як напівсвятце.

Колиба заснула у згоді.

Дим перед вогнем

А ми тимчасом вибіжемо поза колибу, поза свято, поза бутин Фоки, поза всю нашу розповідь, як дим, що несений вітром вистрілює вгору, випереджуючи вогонь. Вилетимо до майбуття, котре вже тоді тягнуло до себе, хоч ніхто його і не знав, і мало хто передчував. Ми, пізно народжені, є розумнішими від своїх предків за малі гроші, або й задармо. Про їхні надії ми говоримо поблажливо і, що це так мало бути, бо така доля. Часом ми представляємо доказ на суд історії — історії повіту чи людства — за відсутності підсудних, іноді без свідків, іноді свідків вибираємо на суддів, а часом себе самих і на свідків і на суддів. На щастя, ми не зрікаємося своїх власних надій, вперто вірячи, що ані так, ані інакше бути не мусить. Ми долі в карти зовсім не заглядаємо і так є добре. Тільки найкращі, ті, що веснують хоч би з останніх сил, покладаються на долю, як на гірську весну. Вона таємнича, здавалось би, дуже гримасна, але ж весна.

Іванисько Цвирюк пережив усіх рубачів і бутинарів. Коли з бистрецькими рубачами сталося несподівано те, про що розкажемо пізніше, то говорили, що Цвирюк винюхав, що загрожує, припинив на час чвари з лісом, бо його попередили лісові шепоти, а він їх послухав і тому покинув бутин. Мабуть, ніхто цього не чув від самого Іваниська? Його предки були лісовими людьми і він до кінця життя стріляв у оленів. Але для своїх дітей він виробив із лісу царинки і городи, навчив їх корчувати і ґаздувати, вигодував для них теж трохи більше худоби. З собою у ліс їх не брав і наказав, щоб не ходили до лісу з рушницею. Діти були послушними, не пхалися до лісу.

Іванисько помер весною, через п’ятдесят років після нашого бутину. Помер трохи за рано, але він був досить вимучений лісом і щораз худіший. Коли його несли з Кошєрища на цвинтар на Бистрець, збіглося чимало людей з-під Чорногори, з Дітула, з Руського, з-під Костриці і з-над Ріки. Коли дійшли до цвинтаря, то зауважили, що й олені з боку Чорногори прийшли подивитися. Зійшли нижче Довбушового Крісла, стали собі на горбочку і спокійно дивилися. Голосний, але незлостивий сміх розлетівся серед громади, що йша за труною, а хтось з похоронних гостей вигукнув: «Цвирюче, вставай, твоя худоба!» Парох Криворівні, священик Волянський, чоловік внучки старого священика Бурачинського, ще в житті не бачив такого похорону. Він і сам не знав, чи йому сміятися, чи кричати на людей. Вдав, що не чує, і заспівав голосніше: «Вічная пам’ять!». Люди вторили священикові, а поміж себе перешіптувались, що це знак. Знак добрий, що душа Іваниська у Бога за пазухою, бо лісова худоба прийшла на похорон, а весь народ замість того, щоб плакати, приязно сміється.