Іванисько був тихим, ніхто про нього пісень не співав. Пам’ять про нього разом з весною повертається над Бистрець. Нехай ті, що його не знали, побачать води Бистреця, як ті розмерзлими й іскристими виблискують на весну. Чи вони так само злостиво посміхаються, як думали про Іваниська? Відблискують кожною краплиною:

— Дивися сам! Слухай! Вгадуй!

XI. Для чого?

XI. Для чого?

1

1

Задрімала весна, раннього ранку підкрадалася слизьким підступом зима, лапами інею загортаючи ліс по колибу, коли Кузьма Ґотич за один нічний перехід з бистрецької пущі повернувся на Рабинець. На місце Іваниська прийшов з ним Дмитрейчук.

Небо стальне, тверезе повітря наближало сині верхи. Пронизуване пищанням яструбів, воно знову запахло холодним чиганням. Протверезілі після весняних бенкетів яструби запрагнули крові. Вони зачаїлися у сивих смереках, а потім тут чи там, немов вистрілені з пращі, нападали на здобич, пригнітаючи її вже самим криком: «Бій, пій, не смій!». Атаковані птахи і зайці, піддаючись загрозі, відразу застигали, наче від руху стало б ще гірше. Яструби убивали одним прицільним ударом дзьоба у голову. Вдосвіта вони панували над лісом неподільно, як сови вночі, тому, сидячи на здобичі, верещали грізно на ранніх-невчасних мандрівників, щоб ті не сміли наближатися. Кузьма сумно витріщив очі, а Дмитрейчук, лаючись зі сміхом, проганяв хижаків.

В колибі Кузьму вітали тепло, майже кожен шукав якоїсь нагоди, щоб з ним заговорити. Відтоді вже ніхто не називав його «Нявчуком», навіть поза очі, навіть жартома. Але Кузьма став ще більше несміливим, ховався по закутках, неначе уникав нападу, немов кожна розмова була нападом. Світловолосий Дмитрейчук взявся до роботи відразу щиро і послушно, захоплювався всіма, слухав кожного, хто мав бажання йому вказувати. Про видива чи пущові практики більше не було навіть мови.

Ще раз оживився бутин гістьми з села і з полонин. Були й такі, що навіть здалека приходили на годинку, на дві, аби лиш пробігтися по бутині, аби лиш побачити на власні очі. Слава про бутин розійшлася і утвердилась, тож ніхто вже цьому не дивувався. Пущі, по яких не часто досі ступала нога людини, наповнилися окриками, виграванням пил, гуркотом колод. Щоправда, всі захоплювалися вигадливими ризами і блискучими гатями Савіцького.

Захват був загальний, але мовчазний, бо вигляд ризи, а передусім гладке з’їжджання колод на бездоріжжі, їхня стрімка швидкість розбивали уяву про простір, наповнювали ворожим страхом. Вже самі ці точні і вишукані будівлі викликали занепокоєння. Не один знерухомів, задумався, сам не знаючи над чим, не одного скручувало при вигляді ризи, наче від нього вимагали, щоб і він так будував, або щоби якось змінився. Здається, не було такого, хто сказав би: «Я зроблю такі самі ризи, навіть кращі». Врешті-решт до прощання з лісом найбільше підштовхували не людські витвори, а стародавні пам’ятники лісу, особливо дві незабутні колоди. Один їх показував іншому, кожен розповідав своїм, тому пам’ять про них дожила буквально до наших часів.