Оточений з одного боку зарубинами, а з іншого зарваницями скель, перебуваючи весь час під небезпекою стікаючих засовів болота, не знаючи крутих просічок, які рубачі колись-то вторували собі для пролазу, Андрійко зрозумів, що забрався надто далеко. Йому закрутився світ, він навіть не знав, де знаходиться. Очима він шукав хоч одного вершка, однієї чубатої кичери, одного вкритого лісом горба. Скрізь манівці і голі кливи. Оточений вертепом, він ледь міг поворушитися. Але навколо було ще досить світло. Він спускався якнайшвидше, але кожен крок робив, добре подумавши.

Потрохи сутінки витягали з розгромленого лісу війська тіней. Розкрилися покалічені роти дерев з приземних місць страти, щоб кричати: «Де мій тулуб, де руки, де кучері, де корона?». Але найстаріші пам’ятники лісу, вкриті мохами віздемки прадідів, бородаті судді лісу спокійно дрімали: «Все справедливо, всім дісталося». Із суків витріщалися зацікавлені очиська лісових чортів. Колись вони страшили приблуд, задля розваги, задля нікчемних пустощів, а тепер зрадили свій ліс. Вищирялися: «А що? Хто залишився?». Накопичені віхті і гілки на потворних крилах поривались, щоб догнати, поцілити, прокляти. Та були немічні. Зміїні клубки кори зачаїлися в купинах. Таке потворне змієвисько! Як воно могло допустити? У глинистих ямах ковбури все голосніші, в них захлиналися затоплені уста. З брудної води принизували померлі очі, всі, які лиш коли-небудь бачив Андрійко чи які йому навіть наснилися. Приречені очі молодої потопельниці Євдохи вилізли на поверхню з криком: «Тепер! тепер — жити!». Тихі очі єврейки Ельки, зарубаної коханцем. І з докором для усіх очі старої вдови Катерини, на яку напали розбійники, припікали її смолою, а потім застрелили. З водяного дна побитого лісу стогнали всі нещастя світу, тупцювали танці і хороводи, хихотіли, викликали всі легкі перемоги всіх дурних смертей і їхніх помічників.

Не злякався Андрійко Плитка, сміливо повторював примівки:

— Чи ти з кривавих очей, стань перед сонячним оком! Чи ти зі сльозавих — стань перед джерельним! Чи ти з колючих-пекучих — стань перед ласкавим! Чи ти із рвучких — я тебе викликаю, я тебе заклинаю! Я не залишаю тебе ані на волосину, ані на макове зерно!

Очі згасали, сичання затихали. Весь час з зусиллями продираючись, Андрійко розглядався навколо без страху, але з жалем:

«І зараз, і скрісь, ось така вона, смерть — поганячка нас усіх, а ми її слуги, її посіпаки».

Ні! Під звалищем джеґі, де б не ступив, глибоко в пущі мохів, скрізь тріпотіли крилаті шишки. Слухай: є шелест, є шепотіння, є шум! Шепотіли, цвірінькали, шуміли. Усі шпари, сховки, криївки були засипані тисячами шишок і насіння. Посівна! Спочатку малинники, кров і соки, потім ожина, гостра скатертина, потім мох, руді карлики, їхні колиски, а в них виколисане насіння, дітиська смерекові. Ліс себе захистить, пуща попуститься.