Панцьо, оточений натовпом людей, стоячи спокійно у мішку, тихо нарікав:

— Та хай би вже й застиг! Скільки ж років я застигаю від руху, то нехай вже настане спокій, — він стягнув мішок з голови, оглянув людей, що його оточували, здивувався, майже задоволений і жвавий, бадьоро махнув рукою. — Ну, гаразд, вже залиште і хай вам буде, принаймні нехай кожен сам скрутить для себе свою власну петлю, свою вар’яцію. Так найкраще і стільки й доброго.

Фока розсміявся:

— От бачите, хоч стільки доброго.

Петрицьо кепкував від казанів:

— Велике щастя, Панцьо нарешті знайшов щось добре.

Панцьо уважно дивився на людей з невиразною посмішкою здивування і задоволення, ніби знайшов щось, що вже був утратив. Він недбало кинув обидва мішки у кут. Постійно посміхався. Всі сідали. Молодий Ґіжицький вперто повертався до попередньої розмови:

— Різні випадки стаються, а людина й надалі залишається, як у темниці. Хочби знати те, що є правдою. Мій батько, хоч і не надто бідний, так середній собі ґазда, а все ж із панських шевців, трохи бачив світу і каже так: про тих нявок багато розмов, а коли б пошукати свідків, щоб свідчили під присягою у суді або доказів, то дарма, виявиться, що порожня балаканина.

Андрійко Плитка кахикнув, уважно розглянувся.

— Не кажіть так, бо свідки є різні, а є також і докази без свідків: розбите вікно, відрубана голова чи й хоч би сліди крові.

— Але ж і на це повинні бути свідки, повинна бути комісія, — впирався Ґіжицький.

Андрійко промовляв твердо:

— Послухайте, молодику. Одурманену біду ображати і ганьбити найлегше, але це ще більше безбожно, ніж убити беззахисного, такого, що навколішках благає про пощаду. І за це буде кара. Гірше, ніж пугач вповзе такому під шкіру і до голови, коли старий ведмедисько у нього увійде з суворою пащею, з очима, що запливли ропою. Рись, що світлом з очей морозить, і вовк з піною на морді. І тоді буде гавкати на сусідів та гризти зубами власного батька, і матері скочить до горла. А за це на нього облава, ціле село кинеться з палицями, з рогатинами. Тільки тоді, добряче побитий, пробудиться шаленець і завиє: «Тато!». І заскавулить: «Люди добрі, даруйте життя!», і кликатиме Христа у свідки, і на доказ. Але це ні до чого! Зіб’ють його до червоного м’яса, затовчуть і десь закопають, як скаженого пса, для того, щоб сказ не переносився. — Андрійко перервав, глянув з-під лоба і продовжив — Хто ж не знає ватага з Голов, того без долоні на правій руці. Що тут пояснювати, хто це — кожен знає. А звідки це? Може теж мав пугача у голові, чи може мав рисячі пазурі на руці? Ні, це з очманіння. Він був сам, вічно сам по колибах у лісі, по закамарках восени і зимою. Та це ще нічого. Але щось з ним було, щось його розривало, щось ним гнало. Доказів не було, аж весна розкрила. Раз він йшов весною полониною, погнав його гарячий вітер. Занадто гарячо йому стало, занадто добре. Мед ще до медозбору. Мед тік з усього, з землі, з сонця і з зірок. І приходила до нього вночі вона, гріла його. Через усе це в день йому ставало холодно, навіть дуже холодно, морозило його, не міг дочекатися ночі. Увечір трясло його найгірше, клацав зубами, і коли худобу загнав і напоїв, то грівся над вогнем, над жаром у колибі. Так і чекав, вона приходила щоночі і гріла, знову гріла. І так проминав день і ніч, кожен день холодний, кожна ніч гаряча. Якось вона запізнилася, а він вже тоді нестримно трясся. Та вона все ж приходить, але далеко після півночі, якась інша, перемінена, холодна. «Зігрій мене», — просить ватаг, — «притулися». А вона ріже очима, морозить. А він скавулить, як пес на морозі: «Зігрій мене!». Вона йому каже: «Торкнися моїх очей, моїх уст, моїх грудей». — І він торкнувся: холодні. Вона знову каже: «Торкнися живота». Доторкнувся, холодно. «Торкнися піхви», — каже. Він торкнувся, але й це холодне. «Тепер ти мене зігрій», — каже вона, — «за це я знову обійму тебе руками, зігрію ногами». — «Як зігріти?» — питає ватаг. «Засунь руку у жар», — каже вона, — «це буде наш шлюб». — Всунув до вогню, спалив долоню до кістки, зашкварчали шкіра і м’ясо, затріскотіли кості, як смоляні полінця, він ричав від болю, але тримав. Долоня і пальці обгоріли, мусив їх відрубати сокирою. А вона зникла. Відтоді йому вже не холодно, вже не ричав, ані холоду не зазнав, ані меду. Чи потрібен кращий доказ? Хто ж не бачив руки ватага. Може і жоден пан-суддя не відмовився б скласти протокол. Але де шукати її, де свідки? Та й що йому з суду? Терпи чоловіче, може хтось покаже, може весна? А хтось інший настільки ж вірить, що й не вірить, як і будь-якій іншій німій тварині. Який доказ, що болить? Де свідки? Болить. Доказів немає. Бо бувать такі хитрі, що аби викрутитися від війська, якось скрутиться і його відпускають додому, а він лиш сміється в кулачок, а є й такі, що хоч йому й пальця відрубають, хоч п’ятки припікають вогнем, не скривиться. Розповідали, що у мандаторії в Кутах, вже на самому кінці, коли пан цісар патентом скасував те лайдацтво, били чимось таким намоченим, що найбільше пекло без жодних слідів. І який же доказ? А ще десь є така людина, бідна, неговірка, з таким нещасним лицем, що панове називають мордою. Чому морда, невідомо, адже він нікого не мордує. Ну і спить такий бідняк, десь на траві, змучений чи голодний, і те змордоване лице виставляє до сонця. А йде поруч мудрагелик пишний, бачить його і каже: «Та морда ображає святе сонечко!». І бух його палицею по морді! Ну і, мабуть, болить та морда замордована? І що? Де ж доказ, що він ображав сонечко, а який доказ, що не ображав? А який доказ, що від палиці боліла та пекла морда того нещасного? Такий самий доказ, який має худоба, що мають корівки. Може десь є такий мордовник, що їх мордує, як мордувала людей мандаторія, але корівки до суду не скаржаться, до пана-адвоката у Станіславові не біжать. Нема чого ображати ошалілих, така доля…