— Ой, дитино нерозумна. А яка користь із твоїх дідів, прадідів? І що? Продаш їхні кості на базарі у Косові?

Він раптово у пориві підняв дві руки вгору і, завершуючи почату перед тим думку, пророчив:

— Всі отримають за своє! Всю Коломию води перевернуть на руїни, на лайно, на сміття. А ще…

Савіцький переконливо спростував:

— Ми Коломию навіть не зачепимо, не Прутом вирушаємо звідси до Галацу, а Черемошем.

Танасій розізлився:

— Такий з тебе панич? Роги у нього вилізли і вже не дасть старому сказати й слова. Подивіться на нього, до Галацу! Черемош теж не від мачухи, ще краще все повивертає! Цілу Буковину, цілу волоську землю засипле руїнами. І ті будинки, які з нашого дерева, поперевертає і вулиці також. Людиська будуть втікати тисячами, рятуватися від повені, від смерті.

Савіцький підсунувся ближче, приязно посміхаючись, до Танасія, але Танасій різко відвернувся, щоб не дозволити обеззброїти себе Савіцькому, котрий вмів обеззброїти будь-кого. Розкричався нестримно:

— Але все дарма! Не втечуть. Це прийде уночі, винний чи не винний, дитина чи не дитина, заплатять усі. Спочатку страх, потім утоплення, а для решти — голод….

— Танасію, — зешепотів виразно Андрійко Плитка, — я у тому бутині не рубаю, але це не має значення, послухайте…

Танасій не слухав, захлинався і верещав далі:

— А хто в цьому винен? Хто марнує і мордує світ? Той, хто порушує, перевертає, — грабіжники!

Всі подумали, що все дарма. Замовчали. Але ще й Гриць Ґіжицький з нижньої парафії переконував тихо і тепло:

— Ґаздо, навіть священик на нас не кричав. Каже священик: «гаразд, заробіток чесний, з цього буде добробут і більше людей у горах». А там у долинах…

Танасій рішуче перебив його:

— Ваш священик такий самий, але він, принаймні міг би побоятися Бога!

— А там у долинах, — спокійно закінчував Ґіжицький, — повеней не лякаються, там дамби, запори.

— Нехай і далі не лякаються, нехай спільно з вашим священиком звертаються до Бога і води, — ричав Танасій, — чим більше людей, тим більший голод. Ой, посмакують вони ще, як смакує печеня із власних дітей. А все за святу землю.

Надаремно Петрицьо Сьопенюк блазнював, намагаючись розвеселити Танасія, він корчив міни, то перелякані, то дурнуваті. Танасій його і не зауважив, тому Петрицьо дозволив собі і, ставши за Танасієм, наслідував його рухи, вирячував очі, підіймав руки. Уважно спостерігав за ним, кілька разів повторював, терпляче репетирував ту комедію. Молоді делегати прикушували зубами губи, кашляли, душились, щоб не пирскнути сміхом.

Втомлений врешті Танасій скаржився плаксивим голосом.