— Я і так вже старий, що мені там, мені тільки шкода землі, обдертої зі шкіри, потоптаної. Послухайте, як вона зітхає ночами, як банує. Ось ніби ліс…а без лісу немає світу. Тих діточок мені також шкода, які будуть топитися, голодувати, здихати. І худоби — теж.

Танасій витерав очі червоною хусткою. Гості споглядали один на одного, кахикали. У теплій і людній кімнаті стало душно. Їм вже всього перехотілося. Прощалися мовчки і церемоніально.

— Що ж нам сказати Фоці? — сухо запитав Томашевський.

Танасій спопелив його поглядом, але стримався:

— Я весь час вищерблюю рота, а цей питає, що сказати. Скажи те, що почув.

Не пригощав їх, не затримував, повільно провів до воріт ґражди. Виходили один за одним, деякі ще чекали на Томашевського, котрий не хотів іти, не показавши ріг. Щоб не дозволити принизити себе і то тут, у Жабйому, на власному смітті, в присутності своєї компанії сказав Танасієві: — Не велике вміння бути гордим дукою тому, хто успадкував. Ми, бідні, мусимо власними руками спробувати на чужому, в бутині.

Танасій стурбувався, але відразу ж розійшовся не на жарт:

— Власними руками? А хто корчував берда? Хто визбирував каміння з царинок тих, де зараз трава до пояса? Хто вирвав картопляні городи з ведмежих барлог, а з боліт — ячмінні поля? Ось ці руки!

— Ви мали на чому, ви вже ситий, а ми ще голодні. За це ви нас клянете.

— Борони мене Боже від цього! — обурився Танасій і розізлився — Вода вас кляне і прокляне. І понищений ліс. Такий ліс…

Томашевський пересилив себе, спробував ще раз по-доброму принаймні сказати останнє слово.

— Танасеньку, ще й який ліс! Він швидко заросте, ви й самі знаєте. А там на горі панове обіцяли засадити — вони зможуть.

— Панове зможуть? Все знищити! Сіяти ліси на голій скелі? Знаєш, що там посіється?

— І що ж?

— Сміх посіється. Чорти будуть сміятися на голих валунах. Гавкати будуть на вас.

Томашевський роздратувався:

— Зрештою, це не мій ліс і не ваш. Що нам обом до чужого лісу?

Супутники Томашевського по одному тихо і передбачливо вискакували; на подвір’ї з Танасієм залишився тільки сам Томашевський. Але Танасій не сердився, він заклопотався, дивився з докором і цідив повільно крізь зуби:

— Блимай на мене, блимай. Раз лівою сідницею, раз правою. Мені від цього ані гаряче, ані холодно. Бо тут не про дурницю нещасну йдеться, не про земляні папери, не про те, що одна сокира надрубає чи в чужому лісі вкраде. Йдеться про світ. Ліс нас тримає…

Кров прибила йому до голови, підвищив голос, промовляв все голосніше, щораз гнівніше: