— Па-паскудити рота? А кудою ж випустити із серця гній? Ви сиплете повчаннями, як піп, що добре нажерся.

На мить всі оніміли. Сам Фока здивувався не стільки словам, скільки агресивності Панця. Пробуджене бунтівне хихотіння пронеслося по кутах і згущалося все сильніше в лівому куті. З правого кута Кузімбір попереджувально пробурмотів:

— Це так говориться до ґазди бутину?

Ґєлета буркнув:

— Маєте Фоко! притулили гада за пазухою.

Фока спокійно запитав Панця:

— Який це гній? Що це означає?

— Недолю, — дзявкнув Панцьо пискливо, — добре вам тут за пазухою лісу. А хай би ви долі скуштували?! Бо коли б у біді людина не ве-верескнула собі «на-насеру-матери!», то се-серце би їй розірвалося. 
У лівому куті осміліли і звідти долітали грубіянські вигуки: «Насеру матери Танасієві!», «Насеру матери!» — гриміла лайка одна за одною, як постріли облави на оточеного звіра.

І самі жахнулися. Раптом замовкли, як ліс перед бурею. Віхринка-Нявчук кидався у забавних судорогах, Лесьо Караванчук прошепотів тремтячи, як єдиний листок, що падає у лісовій глушині:

— Покаяння, так порушувати бутин.

Андрійко прошепотів виразно:

— Свобода! А в панському бутині ніхто так не порушував.

Матарга глухо забурмотів:

— Не було жаб’ївців.

Савіцький вловив на льоту і поспішив.

— Панцьо не так вже й погано говорить. Мій батько, світи йому Боже, пояснював, що не раз людина луснула б, якби не вилаялась.

Фока розсміявся:

— Що? Пан коваль лаявся? Але ж цього ніхто не чув. Жартуєш?

— А так, — весело поспішив відповісти Савіцький, — коли йому було особливо важко, лаявся так: «ясний гвинт!».

Декотрі засміялися, промінь веселості пролетів по колибі, а Савіцький закінчував: