— І перевернемо! — додавали інші.

Томашевський, впевнившись у схваленні своїх товаришів, повертав собі спокій. Сів з лівого боку колиби, відразу коло ватри, а навколо нього все густіше скупчувалися його жаб’ївські приятелі. Бистречани сиділи у правому куті, а Фока посередині, інші навколо нього, ще інші — на підстилках.

Зібрані у лівому куті сусіди, знайомі, а навіть далекі родичі Танасія, зосередились на своїх образах і ворушилися, як порушений мурашник. Пригадували собі і обсмоктували всі плітки, а загрібали все, що було добре. Лупцювали Танасія так завзято, як ганчірку пралькою.

— У нас в горах занадто шанують старих, і через те ми найдурніші, — розумував тридцятилітній Кімейчук.

— Ну, ну, у нас на Жабйому все ж щось розуміють, — заспокоював його ровесник Ґонсецький.

— Ой, це правда, що розуміють, не дуже шанують у вас на Жабйому старших, — гірко погодився Кузімбір з правого кута.

Жаб’ївці гарячкували один поперед іншого:

— Старий лиш одне вміє: заважати.

— Правда старовіку, — кпив хтось інший.

— Правда старовіку була цілком доброю — казав третій, — завчасно вбивали старих, щоб не годувати.

— Це брехня, — заперечив Кузімбір з правого кута, — якась байка, такого ніхто не пам’ятає.

— Для чого ж відразу вбивати? — бундючився вже спокійніше Томашевський. — Запровадити правило: після шестидесяти забирати майно, хай іде латати горщики.

— А все ж шкода, що не можна відразу порубати таке порохно, — заявив Кімейчук.

І знову ображали, кляли, паскудили роти.

Фока затикав вуха з кислою посмішкою, та врешті роздратувався:

— Ну, полегшало вам і досить! Це не бутинова практика, паскудити роти, фе!

— А такому грибові, що над могилою трясеться, годиться така практика? — знову втрачаючи спокій, виклично кинув Томашевський.

— Танасій — це інша справа, — відповів Фока.

— Йому ви дозволяєте, — буркнув Томашевський.

Панцьо, зайнятий приготуванням вечері, досі взагалі не цікавився розмовою. Раптом, немов попечений окропом, несподівано розойкався, недоречно і несподівано накинувся на Фоку: