— Ой, від худоби і ви теж, ви по-волячому, а він бугай, — відрізав образливо Ґонсецький.

— Що тут скажеш, справжній ведмідь цей старий, але старий, — здався Ґуцинюк.

— Справжній ведмідь, справжній бугай, справжній чорт, — кричав Кімейчук.

— Спорохнявіла башта душить молодий ліс, — говорили інші, — зрубати, викорчувати.

— Працьовитих людей кляне, а цигана паршивого з вулиці усиновив.

— Якого цигана? — перебив Фока.

— Того музиканта з горбом, цяцькається з ним: «синку, синку».

Савіцький у пориві пояснював:

— Подумайте, люди! він сам, як палець, йому потрібен хтось для співчуття, як дитина для грудей.

— Живих окропом поливає, а пустого здохляка — до цицьки, — сказав Ґонсецький.

— А по святах ви проголошували, що Танасій наймудріший на все Жаб’є, — нагадав Ґєлета.

— Та який він жаб’ївець?! — зневажливо сказав Томашевський. — То не наш, це з попів, з мазурів, тобто — поляк. І такого ще Фока захищає, — Томашевський з розгону нахилив голову до Фоки, як цап, наважився.

— Фоко, ви занадто політикуєте, вдаєте з себе пана, а це дарма, бо з мужика пана не буде.

— Знайшовся заволока — панич жаб’ївський, — прохрипів обурений Матарга.

— Це той перший на все Жаб’є, бо такий гад, — показав Ґєлета пальцем на Томашевського. Знищуючи того поглядом, підняв кулак.

— Нахрін нам і Фоці потрібне твоє панство підпанківське, — кричав Мандат.

Томашевський і до нього зухвало похилив голову по-цап’ячому, а Мандат одним ривком скочив йому до горла, Ґєлета відразу за ним. Рубачі вставали. Томашевський злякався, відскочив у кут, його приятелі поспішно хапали сокири. Фока з усієї сили відштовхнув Мандата, а Андрійко Плитка, Савіцький і старий Скулюк стали як перегородка посеред колиби, щоб не підпустити пересварених одних до інших. Старий Кочерган підводився повільно, поруч з ним обидва брати, а також Фиркалюк і Цвилинюк. Фока кричав:

— Киньте негайно сокири, бо прожену вас до всіх чортів.

Томашевський охолов:

— Тепер, коли вже роботу зроблено…