— Панцьо, ви чесний, але у вас весь час похорон і якесь чорне бачення.

— І без бутину, і з бутином, — впирався Панцьо, — а бачення таке, яке вже є! Знизу до гори! мужик рубає ліс, а його за це затинають і рубають. Так і має бути!

— А хто ж захистить? — пробурмотів Бомба.

— Могила! А священики потішають, що навіть могила не захищає, — відповів Панцьо, не затинаючись.

Кєрманич Ґуцинюк з Жабйого слухав уважно, запитав понуро:

— То по-вашому Танасій слушно проклинає бутин? Як же це?

— Танасій мудрий, я нічого не кажу, але про одне він не знає, ані йому й не снилося…

— Танасій чогось не знає? — здивувався Ґуцинюк.

— Ка-кажу ж, розумний, наймудріший, але він не знає, що буде з вашого дерева.

— А що може бути? — вставив Савіцький. — Доми, мости.

— Па-папір! Ба-багачі всі задки будуть підтирати вашим деревом.

Мимоволі, всупереч волі зірвався дикий сміх, як іржання, і раптово понуро обірвався.

— А звідки ж стільки задків? — запитав дещо заспокоєний Мандат.

— Багачі зможуть, зможуть… — переконливо журився Панцьо.

Томашевський весь час нахмурений, зміряв його поглядом:

— Якраз для Танасія компаньйон. Стара ржавщина!

— Але ж, вважайте, люди, — зробив зауваження старий Кочерган, — з таких образ може бути велике нещастя. Буває така година. І вже є. Ще одна сварка і бутин розлетиться.

Фока мочав. Андрійко повторив чітким шепотом:

— І задля чого це все?

Фока підірвався: